Карафуто

— Володю, куди ти?

— Я йду, мамо.

Він зупинився на порозі і подивився на матір. Вона зворушливо й трошечки смішно зовсім без потреби заметушилась, скинула старомодні окуляри з мотузочком. Вона ніяк не могла приховати своєї розгубленості. Кінці чорної хустки звисали з її плечей, мати похапцем протирала окуляри, дмухала на них і знову протирала, а Володя стояв перед нею, не знаючи, що далі сказати.

Мати хотіла, щоб цей останній вечір перед довгою розлукою її син побув з нею вдома, і Володя це зрозумів відразу, з перших слів. Але його чекала Інга, і він, хутко чмокнувши стареньку в лоб, уже за порогом скоромовкою кинув у відчинені двері:

— Я, мамо, недовго, зовсім скоро.

Проте за хвірткою його серце стиснулось. Він озирнувся, і хоч був темний вечір, але Володі здавалося, що мати вийшла на ґанок і дивиться йому вслід.

— От іще сентименти, — з напускною грубістю пробурчав він, намагаючись подавити в собі колюче, тривожне почуття. — Не маленький, сімнадцять років стукнуло.

Він голосно засвистів «тореадора», та смілива мелодія не прогнала з думок постаті самітної матері на ґанку з чорною хусткою.

Володя хутко йшов тихою околицею далекосхідного міста мимо присадкуватих будиночків, мимо дерев'яних парканів, за якими шемрало листя кленів і лип.

Чим ближче був знайомий провулок, де жила Інга, тим неспокійнішим робився хлопець. Він уже забув про матір. Усю його істоту захопило тепер відчуття близької зустрічі з дівчиною. Він майже біг, спотикаючись на гнилих дошках тротуару.

Йому здалося, що Інга цього вечора чомусь не зможе вийти. Може, вона вже виїхала на дачу? Коли Володя добіг до знайомої хвіртки, він задихався від тривоги.

Треба було постояти хвилину, щоб заспокоїтись. Із саду долинав томливий запах нічних фіалок. Володя штовхнув хвіртку і пішов до веранди. На клумбі чорніли бутони сонних троянд. Хлопець нагнувся і зірвав квітку. Пелюстки були вологі й холодні, троянда спала.

Будинок стояв темний, мовчазний. Тільки в одному вікні, в їдальні, світилось. Мабуть, сім'я вечеряла. Володя нерішуче спинився. Шелестів дикий виноград, низько метнувся нічний птах. Легенько тремтіла в руці троянда.

Чекати довелось недовго. Стукнули на веранді скляні двері, і хлопець упізнав легкі кроки Інги. Він зім'яв троянду й непомітно викинув. Не треба. Ясно уявилось, як Інга засміється й скаже: «Мені — троянда? Що за мерлехлюндія?»

Вона пострибала

східцями вниз легко, як коза. Її маленька рука була тверда й тепла. Але Володя ледве відповів на потиск.

Інга стрепенулась і відступила:

— Що трапилось, Володю?

Він мовчки подав їй білий папірець.

— Телеграма?

— Від батька. Завтра вранці я їду, Інго. Ми розлучаємось на два місяці…

Вона схопила його під руку і сказала строго:

— Тільки не розпускай нюні!

Володя спалахнув. За кого вона його вважає? Інга зрозуміла свою грубість. Вони сиділи на лавочці під кленом, і дівчина шепотіла швидко й гаряче:

— Ти не гнівайся на мене, Володю. Слово честі, мені здалося, що ти заплачеш…

— Як тобі не соромно! Я не такий сентиментальний, як ти думаєш.

— Саме такий, Володю. Не гнівайся. Я ж щиро. Ти думаєш — мені весело? Коли ти сказав, у мене впало серце. І я… може, навмисною грубістю хотіла затамувати..

— Інго, ти правду кажеш? Інго!..

Володя хвилювався. Він міцно прикусив нижню губу, яка мала звичку в моменти зворушення, радощів чи суму, легенько тремтіти, наче юнак мав ось-ось заплакати. Ця губа завдавала Володі чимало неприємних хвилин, бо хлопець зворушувався часто, до того ж нижня губа була повніша від верхньої, і сховати її не було ніякої можливості. Володя був радий, що Інга в темряві не бачить зараз ні його губи, ні червоних плям, які, певно, з'явились на щоках.

— Але чого сумувати? — питала Інга. — Чого? Тобі мають голову відрубати? Розлука? На два місяці? Трохи більше? Ой-ра, на шістдесят шість діб і дві з половиною години! Яке взагалі значення має розлука при сучасних транспортних засобах?

— Інго!.. Розлука і… транспортні засоби… Як це на тебе схоже!

— Х-ха, чудачок ти! Краще зітхати, скиглити? Ти ж щасливий! Подумай, яку ти маєш зробити чудову подорож! На Сахалін! В тайгу! Шукати золото!

— Ти мене, здається, умовляєш? Ви чули таке, вона мене умовляє! Невже ти думаєш, що я ремствую? Я цілий рік просив батька взяти мене з собою! Ледве упросив! Полюватиму з фотоапаратом на звірів. І взагалі…

— Отже, твоя колекція знімків живої природи поповниться новими трофеями? Ну? Замислився? Про віщо? В тайзі не буде піаніно?

— Не буде, Інго. І ми не гратимемо вдвох… Вслухайся, як шелестить кленове листя. Яке таємниче шемрання, який одвічний шелест…

— Одвічний? Не думаю, щоб так шелестіли деревовидні папороті палеозойської ери.

— Ти неможлива, Інго!

— Чому? Цілком визнаю, що клен шелестить справді досить поетично. Нам не вистачає тільки солов'я.

— Ти б його порівняла з птеродактилем.

— Можливо. Я зараз читаю і захоплююсь походженням життя на Землі.

— Ти, Інго, захоплюєшся? Мені важко цьому повірити, Інго. Ти така…

— Прошу не зупинятись на півслові. Яка я? Крижинка? Дурниці! Як і ти, вмію захоплюватись. Люблю і солов'я, і краєвиди, і квіти. Але не розкисаю. В цьому між нами різниця. Я умлівати не вмію.

— Інго, ти повторюєш думки моїх товаришів-однокласників, а сама не хочеш мене узнати ближче. Я — лірик, це правда. Я глибоко відчуваю красу природи, красу людських почувань. Пам'ятаєш, як казав наш завпед: «виховуйте почуття»? Я — поет! Я, може, навіть пишу вірші. Але хіба це значить, що я «розкисаю»? Ти погано мене знаєш, Інго.