Карафуто
Шрифт:
— Ти, мабуть, батьку, забув, що я маю перший приз з плавання? — обізвався раптом Володя.
Дорошук сів поруч сина, глянув йому у вічі і серйозно, тихо вимовив:
— Ні, Володю, я це пам'ятаю. І знаю, що мій син — комсомолець.
Пароплав повільно і важко хитався на хвилях, хоч буря опівночі стихла. Володя прокинувся і довго прислухався до тиші. Лампочка в каюті горіла тьмяно й самітно. Рівно й спокійно дихав уві сні батько. Затиснута в його спущеній з койки руці газета ритмічно тремтіла.
Володя тихо схилився над сонним. На перенісся батька сіла
Затамувавши подих, Володя ніжно і з цікавістю вдивлявся в рідні риси. Він любив батька пристрасно, тією глибокою, схованою в собі любов'ю, з якою задля любимої людини йдуть на велику жертву. Батько в очах юнака був відважним героєм, переможцем стихій. Мрією Володі було прийти на допомогу в скрутний і небезпечний для батька момент. У юнацьких снах він не раз витягав славетного геолога з глибокого колодязя, куди його, мовляв би, вкинули басмачі.
Він заздрив батькові і, як тільки міг, наслідував його і в рухах, і в розмовах, і в звичках. Дивлячись на мужнє батькове обличчя з веселими золотими віхтиками в очах, Володя сам почував себе твердіше, до нього припливала енергія, велика, безмежна радість. Батько спав. Легкі зморшки на лобі здавались миготливими тінями. Клинчик борідки стримів угору, назустріч синові. Володя не стримався і двома пальцями обережно взяв борідку за кінчик. Батько не поворухнувся. Син засміявся ледве чутно щасливим сміхом.
— Шановний академіку Дорошук, — прошепотів Володя, — про вас знає весь світ, але батько ви тільки мій, тільки мій…
СМЕРТЬ
Коли Володя вранці вийшов на палубу, його вразив колір моря. Він був ясно-зелений з безліччю ледве вловимих відтінків. Море ще не заспокоїлось, здіймалися великі хвилі, але на їхніх гребенях уже не було білого шумовиння.
— Вночі минули Хоккайдо, — сказав Володі капітан. — За Лаперузовою протокою почнуться береги Карафуто.
«Японський хвіст», згадав Володя і посміхнувся.
«Сибіряк» часто затримувався на своєму курсі — цього вимагали дослідження, які проводили гідрографи, що їхали на Сахалін разом з геологічною експедицією. Завчання «Сибіряка» було пройти з Японського моря через Татарську протоку вздовж західних берегів Сахаліну. Пароплав мав зовсім малу осадку, і капітан був певний, що навіть між мисом Лазарева і мисом Погобі, де глибина невелика, він проведе «Сибіряк», не рискуючи сісти па мілину.
Володя сприймав затримки в дорозі з потайною радістю. Чим довше в морі — тим краще. Хлопець думав про те, як він наче між іншим, скаже Інзі: «Сибіряк» ішов п'ятнадцять діб — нічого собі мандрівочка…»
Запис у щоденнику про Ригора Древетняка з його золотими самородками дуже вразив Володю.
Хлопець не мав ніякого сумніву, що казкове золоте розсипище в глухому й неприступному закутку сахалінської тайги справді існує. Хіба це не можлива річ? Адже надра сахалінських гір у серці тайги ще й досі не розвідані. Безперечно, батько знайде це розсипище, якому дадуть ім'я Ригора Древетняка, а Сахалін відтоді матиме назву Золотий острів…
Наприкінці дня трапилась подія,
Кочегар, який випадково зайшов після цього в машинний відділ, застав уже там тільки три трупи. Все доводило, що смерть сталася моментально. На обличчі в механіка ще застигла усмішка — він щось розповідав веселе, і тут нагло урвалося життя; в руці машиніста було затиснуто півплитки шоколаду; обличчя молодого помічника механіка зберігало ще сліди надзвичайного подиву, наче хлопець був страшенно здивований, що отак раптом прийшла до нього смерть.
У кишені піджака механіка знайшли зелений м'яч. Володя згадав, що бачив, як механік купував цей м'яч у горбатого корейця на пристані. Всі знали, що в механіка на Сахаліні живе його сім'я, і батько, певно, віз своїй доньці подарунок.
Матрос випадково упустив м'яч з рук, він покотився по дерев'яному помосту і впав у море.
Загадкова смерть трьох чоловік з екіпажу «Сибіряка» найбільше, мабуть, приголомшила капітана. Він навіть не намагався приховати свою тривогу і наказав лікареві негайно зробити розтин тіла померлих. У каюті капітана зібралися кілька членів експедиції.
— Надзвичайний випадок, товариші, — сказав лікар. — У всіх трьох розрив серця. Це і було причиною смерті.
— Дозвольте, — загув басом високий геолог, — це, так би мовити, безпосередня причина. А що її викликало?
Круглий, опецькуватий лікар безпорадно розвів руками.
— В тому ж і річ, що я цього неспроможний установити. Це вже належить до компетенції слідчих органів…
— Слідчих? — обізвався Дорошук, який досі мовчазно сидів у кутку каюти, щось зосереджено обмірковуючи. — Ви гадаєте, що тут є вказівки на злочин?
— Я не кажу цього, Іване Івановичу. Але загадковість цієї смерті наштовхує на деякі думки.
— Чи немає ознак отруєння? — запитав капітан.
— Ніякісіньких ознак, капітане. Я боюся, що ми маємо випадок якоїсь невідомої блискавичної хвороби. Я вже наказав зробити дезінфекцію.
— А про отруйний газ ви не подумали?
— Я про все думав, капітане. Але, коли б у машинному відділі справді був такий газ, то загинув би також і кочегар, який туди зайшов, загинув би я, ви, капітане. Зараз там працює нова вахта — люди почувають себе прекрасно.
Лікар дістав цигарку і нервово запалив. Уся його постать виказувала цілковиту розгубленість.
— Не можна ж думати, — знову загомонів лікар, — що в усіх трьох стався розрив серця від надзвичайного жаху. Ніхто з них у привиди, певно, не вирів, і привиду, мабуть, прийшлося б скрутно, хай би він тільки зустрівся з моряками. Що ж до газу, то… ні, це дурниці. Ніяких ознак отруєння. Тварини, правда, більш чутливі до отруєного повітря. Я вкинув у машинний відділ кішку. Спочатку вона занявчала й занепокоїлась. Але це, можливо, було від нової обстановки. Незабаром вона спокійнісінько почала винюхувати в кутках мишей. Ні, що не кажіть, ця смерть загадкова.