Книгарня «ШОК»
Шрифт:
– Але я не про це, Лідочко! Одне одного ми ж чуємо добре!
– Ну, то вже якась містика! До речі, я теж про це думала і теж хотіла запитати тебе… Чи в тебе такий телефонний апарат, чи в тебе такий голос?
– Радше, такий голос. Я ж усе життя викладав. Жінки на кафедрі казали, що мені тільки в морфлоті служити. Я і в хорі співав, траплялося, бував і солістом. Куди воно все поділося? А голос іще є.
– Та й я читала лекції багато років. Моя дочка скаржиться на мій гучний голос. Може, тому ти мене добре чуєш.
– А телефонний апарат у тебе звичайний?
– Певне, такий
– У мене хіба що це телефон із портативною слухавкою.
– Радіотелефон?
– Так! Онук купив мені такий, бо я вже декілька разів зі своєї канапи тяг шнур і розбивав корпуси апаратів.
– Це той хлопчик, який не хотів слухати про дівчинку Ліду і хлопчика Васю?
– А ти запам’ятала?
– У мене прорізалася дитяча пам’ять відтоді, як ми почали спілкуватися з тобою. Я запам’ятовую все, що ти розповідаєш мені, так само міцно, як пам’ятаю наші дитячі забави.
– І наші… ну… ти направду все пам’ятаєш, Лідко?
– Мені здається, все. Але ти сам сказав, Васю: те, що сказали нам, пам’ятається міцніше, аніж те, що вимовили ми. Може, щось і забула. Але те, напевно, пам’ятаєш ти.
– А пам’ятаєш, як тобі знадобилося в кущики? І ти боялася звернутися до Емми Францівни, а звернулася до моєї бабусі?
– Пам’ятаю! Бо ж Емма Францівна зі своєю німецькою охайністю забрала б мене додому. А мені ще хотілося погуляти. Був літній день, було морозиво! То вже, здається, було наше друге літо.
– А хлопчик Вася безсовісно підглядав за дівчинкою Лідою…
– А коли дівчинка Ліда чи не вперше за весь час знайомства погрожувала все розповісти бабусі, хлопчик Вася… також дав можливість підглянути за ним… - І ти це також пам’ятаєш?
– Пам’ятаю… а також пам’ятаю, що згадала ті кущики в скверику, коли вперше побачила… по-дорослому… Згадала, що таємниця маленького хлопчика сподобалася значно більше, ніж дорослого хлопця.
– Якби ти побачила зараз… видовище було б те саме…
Старі люди знову довго реготали на різних берегах Дніпра.
Нарешті, жінка змогла заговорити після нападу сміху.
– Васю! Я не бачила, яке в тебе зараз обличчя. Я дуже рада, що ти не бачив мого з його плямами та беззубим ротом.
То навіщо нам дивитися туди?
– Справді не варто, Лідочко. У нас винятково духовний зв’язок. Як у семирічних дітлахів! Врахуй! Ми не скаржимося одне одному на хвороби, хоча тут є про що побалакати.
– О! То була би багатюща тема! І майже не скаржимося на наших родичів. Хоча й тут є про що потеревенити.
– Так… Але зараз суне мій онук; про вовка річ, а він навстріч. Договоримо завтра, Лідочко.
– Ти вчора згадав про свого онука й відразу поклав слухавку. Він… якось ображає тебе?
– Та ні… Але, розумієш, Лідочко, коли я розмовляю по телефону, говорю дуже гучно. Він усе чує, потім ставить іронічні питання. Я цього не хочу. Я маю право на особисте життя. Навіть у своєму безпорадному віці.
– Але ж ти казав, ніби живеш сам?
– Так, я живу сам у двокімнатній квартирі, де колись жило багато людей. Мій син живе в Америці. Дочка з родиною має інше помешкання, в якому жила родина моєї дружини. І дорослий онук має житло на околиці. А до мене іноді приводить дівчат. У нього бурхливе
– І в мене всі прилаштовані. Я живу з дочкою і зятем у тій квартирі, де колись мешкала купа народу… Було дуже тісно, єдина радість була піти до театру…
– У мене так само… Тоді подружжя й не мріяло про окрему спальню. А тепер хтось помер, хтось поїхав за кордон, а ті, хто лишилися, не планують ні родини, ні дітей.
– І в мене так. У цій кімнаті, де я зараз, колись не було куди ступити, так багато було спальних місць. А поміж ними бридкі стільці з манаттям на спинках! А тепер це - велика простора кімната. Я сиджу в ній сама й чекаю дзвінка від друга дитинства. Васю, я не переживу, якщо ти перестанеш мені телефонувати!
– А чого б це я перестав тобі телефонувати? Хіба що мені відбере мову…
– Як у тебе справи, Лідочко… ой!
– Що з тобою, Васю?
– А чого ти так довго не брала слухавки?
– І сама не знаю… задрімала на ліжку, ледь дісталася до свого крісла біля вікна. А сьогодні такий ясний день!
– Ні, Лідочко, сьогодні навпаки - великий туман.
– Так, мряка. Весняна мряка. Ти правий. То просто біля мого вікна яскравий ліхтар.
– Ти ж казала, що мешкаєш на восьмому поверсі, як же може бути ліхтар біля вікна на восьмому поверсі?
– Не знаю… Все зараз може бути… Як ти, Васю?
– Дуже серце болить. Якби не знав, що на світі є жінка, яка направду дуже чекає мого дзвінка, я сьогодні не телефонував би… А ти так довго не брала слухавки… Ой!
– Закололо?
– Запекло!
– Он як! Запекло! А в мене пече у скронях… А пам’ятаєш, Васю, як ми бігали по дну фонтана, коли в ньому навесні ще не було води?
– Пам’ятаю… А чому ти це згадала, Лідочко?
– А рибки, Васю, рибки були тільки одне літо чи в обидва літа?
– Рибки… У фонтані у сквері? Чи були вони на друге літо? Ну й питання ти мені задала, Лідочко! Це вперше… так, це вперше я зовсім не можу пригадати… Молодий хлопець радісно йшов темною весняною вулицею в бік Володимирської, щоб упіймати таксі. Цього разу він був сам і заходити до дідової хати не планував. Але мати завжди просила навідуватися до діда, коли буваєш поблизу. Особливо, якщо не відповідає телефон. Хлопець знав, що вночі в діда хатній телефон зайнято. Розмовляє з жінкою. Телефонний роман у вісімдесят два роки. Секс по телефону! А втім, рахунки не приходять, значить, знайшов безкоштовну співрозмовницю. Мати дала дідові мобілку, бо також знала про зайнятий вночі телефон. І зараз зайнято, але й мобільний мовчить. Здебільшого дід коротко відповідав на мобільний, а потім знову поринав у свій нічний телефонний роман. А тут мовчить. Треба піднятися до нього. Зрештою, в нього можна й переночувати, хоча зараз у хлопця інші плани… Вікно світиться… У під’їзді лунка тиша… Двері дідової кімнати розчинені, в хаті тихо… Ах, Боже мій! Скляні очі, синій язик… Сталося те, чого вже давно можна було чекати. І сталося щойно. З канапи звисає холодна, але ще гнучка рука… Хлопець підняв із килимка на підлозі слухавку радіотеле фону. Машинально підніс її до вуха. Почув дзвінкий три вожний жіночий голос: