Книгарня «ШОК»

Кононенко Евгения

Час минав, дочка метушилася по кабінетах, стежила за чергою, а підступна млість між животом і грудьми посилювалася.

Читати в напівтемряві казенного коридора старий не міг, хоч і прихопив книгу й окуляри. І тому він зробив те, чого ніколи не робив упродовж усього свого довгого життя: щоби трохи заспокоїтися, відволіктися від запаморочення, заговорив до сусідки в черзі:

– Як змінилося місто. Мене везли по місту, а я його не впізнавав. Усюди якісь безглузді хмарочоси, звідки вони тільки взялися?

Старий говорив

гучним розкотистим голосом, аж інші люди мимоволі обернулися. А жінка мовчала. Не відповіла на його банальну репліку. Так само й він ніколи не озивався, коли до нього в різних ситуаціях заговорювали в чергах незнайомі люди. Завжди ставився з великим презирством до тої імітації спілкування. Краще нічого, ніж таке. Але перебування в цьому бридкому коридорі було таким нестерпним, що він мимоволі зробив другу спробу.

– Це ми перебуваємо на розі Михайла Коцюбинського та бульвару Шевченка?
– знову гучно спитав дід.

– Так, - холодно відповіла стара жінка, мовляв, вона ще не настільки вижила з розуму, щоб не знати, де перебуває.

Розмова не клеїлася, і старий чоловік зробив третю спробу:

– А туди вниз - знаменитий скверик на Столипінській?

Отут він, здається, сам для себе неждано влучив у ціль, оскільки його приморожена сусідка раптом жваво обернулася до нього: - І чим же такий знаменитий цей скверик? Фонтаном?

То таких по місту багато. До речі, він там іще є?

– Річ не у фонтані, хоч у фонтані ТОДІ були рибки…

– Коли - ТОДІ?

– Ну… ще ТОДІ… Але ж яке тоді в тому сквері було морозиво! Тітонька виймала морозиво з великого бідона і клала між двома вафельками!

– Вона стояла на тому місці, де потім поставили пам’ятник Чкалову.

– Лідіє Андріївно, зараз наша черга, прошу вас, тримайтеся за мене, - до його сусідки проліз крізь натовп відвідувачів молодший на покоління, проте досить немолодий чоловік.

Йому вартувало чималих зусиль підвести жінку на ноги, а потім вона слухняно потупцювала до дверей. А той, із ким вона щойно перекинулася кількома словами, схвильовано стежив, як жінка в супроводі родича нарешті дісталася до кабінету й увійшла до нього. Річ у тім, що її назвали іменем Лідія.

Ліда, Лідочка. Звичайне жіноче ім’я. Трохи менш поширене, ніж геть заяложені Тетяна чи Наталя. Але також досить часто трапляється і зараз, і ТОДІ. Він мав сентимент до цього імені та завжди добре ставився до всіх Лідій, які опинялися на його життєвому шляху. А зараз забув про старече запаморочення та про металевий смак у роті, який, сильніше чи слабше, а вже давно живе в ньому постійно. І відчув смак того довоєнного морозива, що його морожениця у білому фартусі виймала з великого бідона і клала великою ложкою поміж двох ламких вафельок.

– Тату, вже треба заходити, - дочка робить спробу підвести діда.

– Облиш, я сам, - він спирається на палицю, із рипом підводиться, і дочка веде його до того

самого кабінету, тільки до іншого нотаріуса. Він, не читаючи, підписує всі папери, що йому підкладають, хоча нотаріус радить ознайомитися.

А він навіть не одягає окулярів. А потім лізе до внутрішньої кишені піджака й довго порпається там.

– Тобі нітрогліцерин? Ми вже їдемо додому, скоро будеш відпочивати.

Старий намацує свої візитівки, яких він уже давно нікому не дарував. Але ще кілька штук мало бути в кишені цього парадного піджака з коротенькою орденською планкою, який він змушений одягати двічі на рік, в якому його поховають.

Так, він не помилився, ось вони, невеличкі картки з цупкого паперу.

– Скажи мені, в іншого нотаріуса ще є та жінка, яка сиділа біля мене під дверима? Бо я кепсько бачу.

– Здається. Я не стежила.

– То передай їй мою картку, - каже він дочці.

– А ти ще й встиг познайомитися в черзі?

– Які знайомства?
– скривився від болю старий, підводячись зі стільця.
– Але, здається, я зустрів дуже давню знайому.

Нотаріус роздратовано гукнула, щоб заходив наступний.

Дочка вивела діда з кабінету, і він повторив своє прохання.

Жінка притулила старого до стіни, повернулася до кабінету, звідки вийшла з клаптиком паперу, на якому великими цифрами було написано номер телефону.

– Це тобі. Обмінялися телефончиками, будеш дзвонити, призначати побачення. Ой, Господи! До бульвару Шевченка доплентаєшся? Там легше ловити таксі. Лише доведеться об’їхати велике коло.

Вдома він проспав до вечора. А коли прокинувся, став шукати в темряві телефон. Ось папірець із номером телефону.

Тепер треба підвестися з канапи, взяти слухавку. Кілька разів на день він підводиться зі своєї лежанки, щоб здійснити залишки життєдіяльності: щось поїсти, зі стогоном піти в туалет. Ні, його не годують із ложки, за ним не виносять.

Старий пишається цим. А зараз він зателефонує тій жінці, можливо, то якимось дивом справді вона.

Зайнято, постійно зайнято. Невже телефон йому записали з помилкою? Так, він дав їй свій телефон, але чи не загубила вона його? Знову зайнято! Та коли старий укотре натис на кнопку, щоб знову набрати номер, залунав дзвінок.

– Васю, це ти?

– Лідко, хіба таке можливе?

– Коли я прочитала твоє ім’я на візитівці, подумала: то не може бути інший Василь! Як ти доїхав? Я все думала: мій зять машиною, міг довезти й тебе…

– Дякую, доїхав, мені недалеко. Ти краще скажи, куди ти зникла тоді? Я дуже сумував за тобою. Правда!

– Мене перестали водити до скверика на Столипінській.

Батьки взяли мені іншу бонну. А вона стала водити мене в Павловський садочок.

– Он воно як просто! А я стільки думав про те, куди поділася дівчинка Ліда? А чим же твоїх батьків не влаштовувала чудова Емма Францівна?