Кришталеві дороги
Шрифт:
Причулося?.. Ні, он у напівтемній алеї біля альтанки маячить щось біле. Сергій, не розмірковуючи, кинувся туди.
Ну, звісно ж: троє молодих лобуряк оточили жінку, а та, притулившись спиною до дерева, тремтить від жаху, вже неспроможна й крикнути.
— Ану геть звідси, мерзотники! — гримонув фін, підбігаючи. — Облиште жінку!
— Шьо?! — один з нападників, патлатий довготелесий гевал, заступив йому шлях, зневажливо плюнув через губу. — Папаша — ша! Нервові клітини не відновлюються, бережи психіку!
— Облиште жінку, шмаркачі! Ви чуєте?!
— Хлопчики, — сплеснув руками другий, опецькуватий і мордатий, — папаша ображає молоде покоління! Давайте перевиховаємо папашу, га?.. — зловтішно посміхаючись,
Але що намірявся зробити цей опецьок далі, він так і не встиг сказати: Сергій збив його з ніг ударом у щелепу, стусонув коліном у пах довготелесому так, що той аж кавкнув, блискавичним рухом вихопив ніж з руки третього і закрутив її йому за спину.
— Ну, що — вести до міліції?
— Ой, пустіть!.. — кривлячись від болю, хлопець намагався випручатися, але це була марна річ. — Ми пожартували… Більше не буду. Слово честі, не буду!
— Ех, ти! — докірливо сказав Альошин. — А чи є вона в тебе, ота честь?.. Ну, гаразд, прощаю на перший раз. А вдруге — не попадайся.
Він випустив хлопцеву руку, і той, мов солоний заєць, чкурнув у кущі. Слідом за ним подалися й обидва інші.
Все це відбулося так швидко, що жінка не встигла й оговтатися.
— Товаришко, вони вам нічого не заподіяли? — занепокоєно запитав Сергій, бачачи, що вона все ще стоїть нерухомо, притискаючи сумочку до грудей.
— Ні-ні, — стріпнулася жінка. — Просто я дуже злякалася. Ходімте звідси мерщій, вони можуть повернутися.
— Не повернуться.
Довгий час ішли мовчки, і тільки аж біля виходу з парку жінка запитала неголосно:
— Ви, мабуть, чекіст?
— Звідки таке припущення?
— Ну, як же: один проти трьох! Не побоялися! — вона нишком зиркнула на нього і зразу ж схилила очі.
— Я трошки знаю прийоми самбо… Вас провести додому?
— Ні-ні, я сама!.. Не треба! — в очах у неї промайнув страх, наче її рятівник запропонував казна-що.
— Ну, то як знаєте. На добраніч!
— На добраніч! І спасибі вам, велике спасибі!.. — вона похапцем потиснула руку Альошина і метнулася назустріч автомашині з зеленим вогником. — Таксі!
Сергій провів її пильним поглядом. Ця жінка була йому дивно знайома, він десь бачив її і не один раз. Вродлива. Небалакуча й стримана… А вдома, мабуть, ревнивий чоловік, який стежить за кожним її кроком. То де ж вона була зараз, чому йшла одна-однісінька через парк такої глупої пори?.. Смішна: тільки чекістів вважає хоробрими!.. А втім, і то так: коли б Сергій Альошин не був колишнім чемпіоном-самбістом спортивного товариства “Буревісник”, то навряд чи наважився б піти проти трьох озброєних ножами мерзотників… Аж дивно: на якому грунті виростає така погань? Адже кожен з них, певно, має середню освіту, і якщо не читає книжок, то обов’язково дивиться телевізор і відвідує кінотеатри…
І тільки-но Сергій подумав це, як раптом за незнаними законами асоціативного мислення перед ним вималювався екран телевізора, а на ньому — обличчя врятованої ним від пограбування жінки. Отже, це була артистка.
Він ще дужче напружив пам’ять і пригадав: “Закатова”. Так, так, Наталка Закатова, актриса російської драми.
РОЗДІЛ II
НЕ ПОСПІШАЙ ПОМИРАТИ ЗА ІНШИХ
— Годі, Петер!.. Кінчаймо! — шеф лабораторії вогнетривів концерну “Пітсбург плейт гласс К°” доктор Курт Гешке роздратовано махнув рукою і почав скидати антитермічний скафандр. Його помічник, підстаркуватий чоловік у костюмі протитеплового захисту, вимкнув К-генератор і зняв з обличчя маску.
— Допоможіть мені, Петер. Застібку заїло.
Лаборант кинувся до шефа, але, ще засліплений раптовим переходом
— Ой, Петер, — докірливо сказав доктор Гешке, — та чи не можна обережніше?
— Перепрошую, гер доктор! — багряний від сорому лаборант потягнувся по слоїк з нейтралізатором, аби мерщій засипати розлиту кислоту, але при цьому зачепив цупкою полою азбестової куртки поляризаційний мікроскоп, стягнув його зі столика. Хряснув тендітний прилад, упавши на цемент. Розлетівся на друзки.
— От тобі й маєш… — лаборант розгублено зиркнув на шефа, підібрав понівечені деталі. — Я полагоджу його, гер доктор. За власний рахунок полагоджу.
Нічого не відповів йому на це доктор Гешке, тільки посопів носом незадоволено. Бач, полагодить! Та ти, чоловіче, за рік не заробиш того, що коштуватиме ремонт!.. І коли б це була хоч перша шкода! Все з нього валиться з рук, нічого він не вміє зробити до ладу… Шістдесят років. Вичерпався чолов’яга вкрай. Годилося б вигнати його та й узяти когось молодшого, енергійнішого. Та шкода: загине з голоду на чужині. Немає в нього ні сім’ї, ні хати, ні заощаджень про чорний день.
— Петер, дайте лад у лабораторії та й рушайте відпочивати. Завтра можете не приходити.
— Не приходити? — перепитав лаборант розгублено. — Ви звільняєте мене, гер доктор?
— Ні, Петер, — сухо відповів доктор Гешке. — Якщо вас виженуть, то, мабуть, разом зі мною. Боюся, що цього не доведеться чекати довго: долари одержуємо, а… Ну, та гаразд… Я завтра вилітаю в Берлін, мене терміново викликає батько. Певно, сталося щось лихе.
— То щасти вам, гер доктор!
— Дякую.
Розмова на цьому урвалася. Петер хутенько прибрав лабораторію та й пішов, а доктор Гешке занурився в папери, намагаючись визначити, в чому ж кінець кінцем криється причина невдач, які переслідують його кілька останніх місяців. Він не надто перебільшив, висловлюючи побоювання щодо можливості бути вигнаним з лабораторії. “Пітсбург плейт гласс К°” платить щедро, так зате й вимагає значно більше, аніж будь-яка інша компанія. Тут не схиляються перед гучними титулами і не зважають на колишні досягнення. Як тільки вчений сповільнить темпи досліджень або не впорається з поставленим завданням, його звільняють без ніякого жалю. Так було вигнано славетного Джона Фейрхола, а на його місце запросили нікому не відомого Курта Гешке. Компанія не пошкодувала грошей, аби перевезти його з Західного Берліна сюди, в Пітсбург, не поскупилася надати розкішну віллу з повним штатом обслуги та платню сенатора. І все це тільки через те, що Курт Гешке вчасно виправив патент на створений ним високотемпературний вогнетрив даймонсит. “Пітсбург плейт гласс К°” склала контракт на виготовлення керамічних захисних “кожухів” для надпотужних ракет типу “Нептун” і в разі невиконання зобов’язання повинна буде заплатити величезну неустойку. Славетний Джон Фейрхол не впорався з проблемою. Становище має врятувати доктор Гешке.
Погодившись очолити лабораторію вогнетривів компанії “Пітсбург плейт гласс К°”, Курт Гешке був сповнений райдужних сподівань. Поставлене перед ним завдання видавалося йому хоч і не легким, та все ж здійсненним. Коли б не величезна теплопровідність, уже навіть даймонсит, що витримує температуру 4700 градусів, міг би стати непоганим матеріалом для вогнестійких “кожухів”. Отож треба тільки якимсь чином зменшити його здатність пропускати крізь себе тепло.
Ідея виникла враз: новий вогнетрив має бути шпаристий, як губка. Так, так: намочену губку можна вільно тримати над вогнем, і вона не загориться, аж доки з неї не випарується вода. У надстійкому вогнетриві за таку охолоджуючу рідину міг би правити розплавлений карбокварт, вуглець-4.