Лялька
Шрифт:
— Ах, ви не уявляєте собі, пане Станіславе, як я сьогодні розхвилювався. Чи повірите? Мій будинок продано за дев’яносто тисяч…
Вокульский здригнувся.
— Я був певний, — казав далі пан Ленцький, — що візьму за нього хоч свої сто десять тисяч… Я чув, як у залі сказали, що він вартий ста двадцяти тисяч. Але що ж, його вирішив купити жид, підлий лихвар, отой Шлангбаум. Він порозумівся з конкурентами, а хто його знає, чи й не з моїм адвокатом, — і от я втратив двадцять або й тридцять тисяч…
Тепер
— А я розраховував, — правив далі Ленцький, — що з цих п’ятдесяти тисяч ви даватимете мені десять тисяч карбованців процентів щорічно. На утримання дому я витрачаю шість-вісім тисяч на рік, а на решту ми могли б з Бельцею їздити за кордон. Я навіть обіцяв їй, що через тиждень поїдемо в Париж… От тобі й поїхали!.. Шість тисяч карбованців ледве вистачить на злиденне існування, а про подорожі нічого й думати… Паскудний жид!.. Паскудне суспільство, котре так залежить від лихварів, що навіть не може боротися проти них на торгах… А що мені найбільше допікає, скажу вам, то це те, що за тим мерзенним Шлангбаумом, може, криється якийсь християнин, навіть аристократ…
Голос його знов почав глухнути, на обличчі знов почали виступати синюваті плями. Він сів і напився води.
— Підлі!.. Підлі!.. — шепотів він.
— Заспокойтесь, прошу вас, — сказав Вокульський. — Скільки ви дасте мені готівкою?
— Я просив адвоката нашого князя (бо мій адвокат — негідник) одержати належну мені суму і вручити її вам, пане Станіславе… Разом тридцять тисяч. А оскільки ви обіцяли мені по двадцять процентів річних, значить, матиму шість тисяч карбованців на рік на всі видатки. Бідність… злидні!..
— Ваш капітал я можу вмістити в вигідніше діло, — сказав Вокульський, — так що ви матимете на рік десять тисяч…
— Що ви кажете?..
— Так. Мені трапився щасливий випадок…
Пан Томаш зірвався з крісла.
— Спасителю… Добродійнику!.. — промовив він розчулено. — Ви — найблагородніший з людей… Але, — додав він, розводячи руками, — чи не втратите ви самі на цьому?
— Я? Та ж я купець.
— Купець! Балакайте!.. — вигукнув пан Томаш. — Завдяки вам я переконався, що в наш час слово «купець» є синонімом великодушності, делікатності, героїзму… Ви — благородний!..
І, мало не плачучи, кинувся йому на шию.
Вокульський втретє посадив пана Томаша в крісло; в цей час хтось постукав у двері.
— Прошу.
Увійшов Генрік Шлангбаум, блідий, з блискучими очима. Він спинився перед паном Томашем, уклонився йому і сказав:
— Добродію, я — Шлангбаум, син того «паскудного» лихваря, якого ви так паплюжили в магазині при моїх співробітниках і покупцях…
— Добродію… я не знав… готовий дати всіляку сатисфакцію… а насамперед прошу пробачення… Я був дуже
Шлангбаум заспокоївся.
— Замість давати мені сатисфакцію, — відповів він, — прошу послухати, що я скажу. Навіщо мій батько купив ваш будинок, про це зараз говорити не будемо. А що він вас не обманив — я вам дам незаперечний доказ. Батько негайно відпродасть вам будинок за дев’яносто тисяч… Скажу більше, — вибухнув він, — жжулець віддасть вам його за сімдесят…
— Генріку!.. — втрутився Вокульський.
— Я вже скінчив. Бувайте здорові, — сказав Шлангбаум і, низько вклонившись панові Томашеві, вийшов з кімнати.
— Яка неприємна історія! — трохи помовчавши, озвався пан Томаш. — Я справді висловив у магазині кілька гострих зауважень на адресу старого Шлангбаума, але, даю слово, не знав, Що його син тут… Він відпродасть мені за сімдесят тисяч будинок, за який сам заплатив дев’яносто!.. Це оригінально! Що ви на це скажете, пане Станіславе?
— Може, будинок справді коштує не більш як дев’яносто тисяч… — несміливо відповів Вокульський.
Пан Томаш почав застібати на собі одежу й надівати галстук.
— Дякую вам, пане Станіславе, і за допомогу, і за те, що займаєтесь моїми справами… Але ж історія з тим Шлангбаумом!.. Ага! Бельця запрошує вас на завтра на обід… Гроші ви одержите у адвоката нашого князя, а щодо процентів, які ви з вашої ласки…
— Виплачу за півроку наперед.
— Дуже, дуже вам вдячний!.. — сказав пан Томаш і поцілував його в обидві щоки. — Ну, до побачення, до завтра… Не забудьте ж за обід…
Вокульський провів його через двір до воріт, де вже чекав екіпаж.
— Страшенна спека, — говорив пан Томаш, з допомогою Вокульськогр насилу вмощуючись в екіпаж. — Але все ж таки історія з тими євреями! Купив за дев’яносто тисяч, а готовий відпродати за сімдесят… Кумедія, слово честі!..
Коні рушили в бік Уяздовських Алей.
Додому пан Томаш їхав немов очманілий. Спеки він не відчував, тільки загальну слабість та шум у вухах. Часом йому здавалось, що кожним оком він бачить інакше або обома бачить гірше. Він сидів у кутку екіпажа і на вибоїнах похитувався, мов п’яний.
Думки й почуття якось дивно плуталися в його голові.
Інколи йому здавалось, що він обплутаний сіткою інтриг, з якої його може визволити лише Вокульський. То йому ввижалося, що він тяжко хворий і що тільки Вокульський міг би його як слід доглядати. То знов здавалось, що він умер і залишив зубожілу і всіма покинуту дочку, про яку потурбуватись міг би тільки Вокульський. Нарешті подумав, що добре було б мати отакий вигідний екіпаж на легкому ходу і що, якби він попросив Вокульського, той, напевне, подарував би йому свій.