Лялька
Шрифт:
— Та хай тобі чорт, мушу ж я заплатити за чай і бублики!
Єврей зітхає, видобуває з засмальцьованого капшука найбільш подертого папірця і, розгладивши його, кладе на мармуровий столик. Потім устає і кволою ходою прямує до виходу, а пан Ігнац крізь дірку в газеті впізнає в ньому старого Шлангбаума.
Пан Ігнац швиденько допиває шоколад і втікає з кондитерської на вулицю. Йому вже обридли ці торги — від них пухне голова і дзвенить у вухах. Він хоче якимось способом збути час і, побачивши відчинений костьол капуцинів, прямує до нього, певний, що в храмі божому знайде спокій, приємну
Він заходить в костьол і справді знаходите там тишу і прохолоду, а до того ще й небіжчика на катафалку, круг якого стоять ще не засвічені свічки і лежать уже прив’ялі квіти. Від певного часу пай Ігнац не любить дивитися на труни, тому він звертає ліворуч і бачить жінку в чорному вбранні, що стоїть на паркеті навколішках і молиться. Це баронеса Кшешовська з смиренно похиленою головою; вона б’є себе в груди і раз у раз підносить до очей хустку. «Напевне, вона молиться про те, щоб будинок Ленцького був проданий за шістдесят тисяч карбованців», — думає пан Ігнац. Але через те, що йому не дуже приємно дивитись і на баронесу Кшешовську, він навшпиньках переходить на правий бік костьолу.
Тут сидить тільки дві жінки: одна стиха молиться, а друга спить. Більше нікого… А втім, з-за колони вихиляється сивий, але рівно виструнчений мужчина середнього зросту, який з гордо піднятою головою шепоче молитву.
Жецький пізнає в ньому пана Ленцького і думає: «А цей, напевне, просить бога, щоб за його будинок дали сто двадцять тисяч карбованців…»
Він квапливо виходить з костьолу, думаючи про те, яким чипом господь милосердний Задовольнить суперечливі жадання баронеси Кшешовської і папа Томаша Ленцького?
Не знайшовши, чого шукав, ні в кондитерській, ні в костьолі, пан Ігнац починає проходжатися перед будинком суду. Він дуже збентежений — йому здається, що кожен прохожий насмішкувато дивиться йому в очі, немов хоче сказати: «Чи не краще було б тобі, старий ледарю, пильнувати магазину?»; здається навіть, що з кожної візницької брички може вискочити котрий-небудь з продавців і повідомити, що магазин згорів або завалився. І він знову думає, чи не покинути оці торги та не вернутись до своїх книжок і конторки, коли раптом чує розпачливий крик.
То якийсь єврейчик висунувся з вікна судового залу і щось крикнув до юрби своїх одновірців. На це гасло вони цілим натовпом кинулись до дверей, товплячись, штовхаючи прохожих та нетерпляче тупочучи ногами, як налякана череда овець в тісній кошарі. «Ага, значить, уже почались торги!..» — думає пан Ігнац і йде за ними нагору.
Раптом він чує, що хтось ззаду хапає його за плече, обертається й бачить того самого гладкого добродія, котрий в кондитерській одержав від Шлангбаума карбованця завдатку. Гладкий пан, видно, дуже поспішає, бо обома кулаками торує собі дорогу в густому натовпі євреїв і кричить:
— Геть з дороги, пархи, коли я йду на торги!..
Євреї, проти свого звичаю, розступаються і здивовано поглядають на гладкого добродія.
— От, мабуть, у кого сила грошей! — шепче один з них своєму сусідові.
Пан Ігнац, незмірно менш сміливий, аніж гладкий добродій, замість пхатися вперед, здається на ласку й неласку долі. Потік євреїв огортає його з
Його мнуть, пхають, шарпають за одежу. Хтось хапає його за ноги, хтось лізе в кишеню, хтось б’є між лопатки.
Настає мить, коли панові Ігнацові здається, що йому роздушать грудну клітку. Він підводить очі вгору й бачить, що вже стоїть у дверях. От-от його задушать… І раптом поперед нього утворюється порожнеча, він буцається головою в чиїсь м’які місця, не досить ретельно прикриті полою сюртука, і — опиняється в залі.
Нарешті він з полегкістю зітхнув… Позад нього чути крик, лайку і час від часу умовляння швейцара:
— Чого ви, панове, так претеся? Чи ви, панове, скотина, чи що? «Не думав я, що так трудно потрапити на торги…» — зітхає пан Ігнац.
Він проходить через два зали, зовсім порожні — ні стільця на підлозі, ні гвіздка б стіні. Вони становлять ніби передпокій одного з відділів правосуддя, але обидва світлі й веселі. Крізь відчинені вікна сюди вливаються потоки сонячного проміння і гарячий липневий вітер, насичений варшавським пилом. Пай Ігнац чує цвірінькання горобців і торохтіння візницьких екіпажів, і його поймає дивне почуття дисгармонії. «Чи можливо, — думає він, — щоб у суді було порожньо, як у нежилій квартирі, і в той же час так весело?..»
Йому здається, що загратовані вікна та сірі, з вогкими плямами стіни, обвішані кайданами, набагато більше пасували б до цього приміщення, в якому людей засуджують до тимчасового або довічного ув’язнення.
Але ось і головний зал, куди біжать всі іудеї і де відбувається головна подія — торги. Це таке величезне приміщення, що в ньому сорок пар могло б танцювати мазурку, якби не низький бар’єр, що перегороджує його на дві частини — для публіки і для адміністрації. В частині для публіки стоїть кілька плетених канап, а в частині для адміністрації — поміст, а на ньому великий стіл у формі підкови, накритий зеленим сукном. За столом пап Ігнац бачить трьох сановників з ланцюгами на шиї і сенаторською поважністю на обличчі: це судові виконавці. Перед кожним сановником на столі лежить купа документів про нерухоме майно, призначене на продаж. А між столом і бар’єром, а також за бар’єром, товпляться ділки. Всі вони позадирали голови й дивляться на судових виконавців з такою уважністю, що їм могли б позаздрити святі аскети, які натхненно споглядають небесні видива.
Незважаючи на те, що вікна відчинені, в залі стоїть густий дух гіацинту, змішаний з запахом старої замазки.
Пап Ігнац догадується, що це дух єврейських лапсердаків.
Якщо не зважати на торохтіння візницьких екіпажів, то в залі досить тихо. Судові виконавці мовчать, переглядаючи свої документи, учасники торгів мовчать, дивлячись на судових виконавців, а публіка, поділившись на окремі гуртки в другій половині залу, тихо гомонить, щоб не вибовкати своїх секретів.
Тим голосніше розлягається лемент баронеси Кшешовської, яка, вчепившись за лацкан свого адвоката, з гарячковим поспіхом каже: