Лялька
Шрифт:
— Як так? Навіть не робили аналізу? — спитав Вокульський.
— Не робили. Декотрі з них просто заявили, що коли доводиться вибирати між запереченням «законів природи» й обманом власних почуттів, то вони воліють не довіряти власним почуттям. І ще казали, що серйозна перевірка отаких шахрайських штук може затуманити здоровий розум, і категорично відмовились від спроб.
— А ви не публікували своїх праць?
— І не подумаю! Навпаки, розумова інертність моїх колег якнайкраще гарантує таємницю моїх винаходів.
У противному разі інші підхопили б мої ідеї, рано чи пізно відкрили б мої методи виготовлення моїх
— А саме?.. — перебив його Вокульський.
— Знайшли б метал, легший за повітря, — спокійно відповів Гейст.
Вокульський здригнувся; якусь хвилину обидва мовчали.
— Навіщо ж ви приховуєте від людства цей трансцендентальний метал? — озвався нарешті Вокульський.
— З багатьох причин, — казав Гейст. — По-перше, я хочу, щоб цей матеріал вийшов тільки з моєї лабораторії, хоч би навіть не я сам. Його знайшов. А по-друге, не можна допустити, щоб такий матеріал, який може змінити обличчя нашої планети, став власністю так званого сучасного людства. Надто вже багато лиха сталося на землі через необережні винаходи.
— Я вас не розумію.
— Ну, то слухайте, — говорив далі Гейст. — У так званої людськості приблизно на десять тисяч волів, баранів, тигрів та гадів у людській подобі навряд чи знайдеться хоч одна справжня людина. Так воно було завжди, навіть у кам’яному віці. І от на таку людськість протягом століть спадали різноманітні винаходи. Бронза, залізо, порох, магнітна голка, книгодрукування, парові машини, електричний телеграф — все потрапляло однаково і в руки геніїв та ідіотів, і в руки благородних людей та злочинців… А які наслідки? Такі, що дурість і злочин, дістаючи все потужніші знаряддя, множились і міцніли, замість поступово гинути. Я не хочу повторювати цієї помилки, і якщо кінець кінцем знайду легший за повітря метал, то віддам його тільки справжнім людям. Нехай вони, нарешті, одержать зброю виключно в своє розпорядження, нехай їхня раса множиться й міцніє, а звірі й потвори в людській подобі нехай поступово гинуть. Якщо англійці мали право винищити на своєму острові вовків, то справжня людина має право винищити на своїй землі принаймні тигрів у людській подобі… «А в нього таки не всі вдома», — подумав Вокульський, а вголос сказав:
— Що ж вам заважає виконати цей намір?
— Брак грошей і помічників. Для остаточного закінчення відкриття треба зробити близько восьми тисяч експериментів, а на це одній людині треба було б витратити років з двадцять. Але четверо могли б зробити це саме років за п’ять-шість.
Вокульський встав і задумливо пройшовся по кімнаті; Гейст не зводив з нього очей.
— Припустімо, — озвався Вокульський, — що я міг би дати вам гроші й одного… або навіть двох помічників. Але до гарантія, що ваші метали не якась дивна містифікація, а ваші надії — не самообман?
— Приходьте до мене, подивіться, що в мене є, зробіть самі кілька спроб і переконаєтесь. Іншого способу я не бачу, — відповів Гейст.
— Коли ж би можна було прийти?
— Коли хочете. Але дайте мені кілька десятків франків, а то я не маю за що купити потрібних препаратів. Ось моя адреса, — закінчив Гейст, подаючи Вокульському брудний клапоть паперу.
Вокульський дав йому триста франків. Старий запакував свої зразки, замкнув коробку і на прощання сказав:
— Повідомте мене листом напередодні, як матимете прийти. Я, правда, майже
Коли Гейст пішов, Вокульський відчув себе наче приголомшеним. Він поглядав то на двері, за якими зник хімік, то на стіл, де хвилину тому лежали надприродні речі, то обмацував свої руки й голову та ходив по кімнаті, гучно стукаючи підборами, аби переконатися, що це йому не спиться. «Але ж факт, — думав він, — що цей чоловік справді показував мені якихось два фізичних тіла — одне важче за платину, а друге набагато легше за натрій. І навіть сказав, що шукає металу, легшого за повітря!»
— Якщо в усьому цьому не прихований якийсь незбагненний обман, — промовив він уже вголос, — то це була б ідея, якій варто присвятити роки каторжної роботи.
В здійсненні цієї ідеї я знайшов би не тільки самозабутню працю і здійснення найсміливіших юнацьких мрій, але й бачив би перед собою мету, вищу за всі, до яких будь-коли прагнув людський дух. Питання повітроплавства було б розв’язане, людина дістала б крила.
І знову здвигав плечима, розводив руками й бурмотів:
— Ні, це неможливо!..
Тягар нових істин чи нових помилок так пригнітив його, що він відчув непоборну потребу хоч би частково поділитися з ким-небудь своїми думками. Він швидко зійшов на другий поверх у приймальний салон і викликав Жюмара.
Коли він думав, яким чином почати розмову, Жюмар сам полегшив йому це завдання. Ледве переступивши поріг салону, він сказав із стриманою усмішкою:
— Старий Гейст вийшов від вас дуже збуджений. Що, він перекопав вас чи ви не погодилися з ним?
— Ну, балачками ніхто нікого не переконає, потрібні факти, — відповів Вокульський.
— А що, були й факти?
— Поки що тільки натяки на них… Але скажіть мені, будь ласка, що б ви подумали, якби Гейст показав вам метал, цілком схожий на сталь, але вдвічі або втричі легший за воду?.. Якби ви оглядали цей матеріал власними очима й доторкалися до нього власними руками?
Усмішка Жюмара перейшла в іронічну гримасу.
— Боже мій, що ж на це можна сказати? Професор Пальмієрі за п’ять франків з глядача показує ще більші чудеса…
— Який це Пальмієрі? — спитав здивований Вокульський.
— Професор магнетизму, знаменита людина, — відповів Жюмар. — Він живе в нашому готелі і тричі на день дає магнетичні сеанси в залі, куди насилу може втиснутися чоловік з шістдесят. Тепер якраз восьма година, у нього починається вечірній сеанс. Хочете, підемо туди; я маю право заходити безплатно…
Вокульський так почервонів, що рум’янець залив все його обличчя і навіть шию.
Ходімо, — сказав він, — до того професора Пальмієрі. — А в думці додав: «Отже, той великий мислитель Гейст — просто шахрай, а я дурень, який платить триста франків за видовище, яке можна побачити за п’ять франків… Ну й ошукав же він мене!»
На третьому поверсі вони увійшли в салон Пальмієрі, умебльований так само розкішно, як і всі інші в цьому готелі. Салон уже був більш як на половину заповнений глядачами — елегантно одягненими молодими і старими чоловіками та жінками, які уважно слухали професора Пальмієрі, що саме закінчував коротке вступне слово. Це був чоловік середніх літ, трохи прибляклий брюнет з розпатланою бородою і виразними очима. Коло нього стояло кілька вродливих жінок і недолугих чоловіків з худими й апатичними обличчями.