Лялька

Прус Болеслав

— Ще сьогодні до вечора поцілуєте мене в обидві, — відказала пані Вонсовська.

— Чи можу я засвідчити моє шанування панові Ленцькому? — церемонно промовив Охоцький і вийшов з вітальні.

— Ти його збентежила, — сказала панна Ізабелла.

— Нехай не залицяється, коли не вміє. В таких випадках незграбність — смертний гріх. Хіба ж не так?

— Коли ти приїхала?

— Вчора вранці, — відповіла пані Вонсовська. — Але мені треба було двічі побувати в банку, в магазині, навести вдома порядок. Зараз мене

супроводить Охоцький, поки не знайду когось цікавішого. Може, ти мені кого-небудь відступиш? — додала вона промовисто.

— Знов на мене якийсь поговір? — сказала панна Ізабелла, червоніючи.

— Він дійшов до мене аж на село. Старський розповідав мені, не без ревнощів, що ти й цього року, власне, як і завжди, була королевою балів. Шастальський нібито зовсім ошалів.

— І обидва його такі самі нудні приятелі, — з усмішкою відповіла панна Ізабелла. — Всі троє вони щовечора закохувалися в мене, і кожен освідчувався мені в такі години, щоб не перешкоджати іншому, а потім усі троє ділилися своїми сердечними таємницями. Ці панове все роблять спільно.

— А ти як до цього ставишся?

Панна Ізабелла здвигнула плечима.

— Що ж тут питати?

— Я чула також, — казала далі пані Вонсовська, — що Вокульський освідчився…

Панна Ізабелла почала бавитись бантом на своїй сукні.

— Ну, вже й освідчився!.. Він освідчується стільки, скільки разів мене бачить: і дивлячись на мене, і не дивлячись, і говорячи, й не говорячи… як усі вони…

— А ти?

— Поки що виконую свою програму.

— Можна дізнатись яку?

— Будь ласка, мені навіть потрібно, щоб вона не була таємницею. Насамперед ще у пані Заславської на селі…

До речі, як вона там?

— Дуже погано, — відповіла пані Вонсовська. — Старський уже не виходить з її кімнати, а нотаріус приїжджає майже щодня, тільки, здається, даремно… Ну, то як же з програмою?

— Я ще в Заславку, — казала далі панна Ізабелла, — нагадувала про продаж магазину (на цім слові вона дуже почервоніла), і він буде проданий не пізніше, як у червні.

— Чудесно. Що ж далі?

— Далі не знаю, що робити з тією торговельною спілкою. Він, звичайно, залишив би її одразу, але я вагаюся. З спілкою можна мати дев’яносто тисяч карбованців доходу, а без неї тільки тридцять, так що, сама розумієш, тут є чого вагатися.

— Я бачу, що ти починаєш розумітися на цифрах.

Панна Ізабелла погордливо махнула рукою.

— Ні, мабуть, я ніколи нічого в них не розумітиму. Але він мені про них тлумачить, трохи батько… трохи тітка.

— І ти так просто й говориш з ним?

— Ні, звичайно… Але оскільки нам не годиться питати про все, то мусимо так провадити розмову, щоб нам і без запитань усе розповідали. Хіба ти не розумієш?

— Звичайно, розумію. І що ж далі? — випитувала Вонсовська трохи нетерпляче.

— Остання умова — суто морального характеру.

Я довідалась, що у нього нема ніякої рідні, і це його величезна перевага перед іншими, а я поставила вимогу, що збережу всі мої теперішні знайомства…

— І він покірливо погодився?

Панна Ізабелла трохи спогорда глянула на приятельку.

— А ти не вірила?

— Звичайно, вірила. Значить, Старський, Шастальський…

— Авжеж, Старський, Шастальський, князь, Мальборг… ну, всі, кого мені захочеться вибрати зараз або в майбутньому. А як же інакше?

— Цілком правильно. А ти не боїшся сцен ревнощів?

Панна Ізабелла засміялася.

— Я — і сцени! Ревнощі — і Вокульський! Ха-ха-ха!..

Нема такого чоловіка на світі, котрий насмілився б влаштувати мені сцену, а тим більше він. Ти не можеш собі уявити, як він мене божествить, який мені покірний…

А його безмежне довір’я, навіть зречення своєї особистості, якось роззброює мене… І хто його знає, чи це одне не прив’яже мене до нього.

Пані Вонсовська ледве помітно прикусила губу.

— Ви будете дуже щасливі, принаймні… ти, — сказала вона, погамувавши зітхання. — Хоч…

— Ти вбачаєш якесь «хоч»? — з щирим здивуванням запитала панна Ізабелла.

— Я тобі щось скажу, — говорила пані Вонсовська незвичним для неї спокійним тоном. — Удова дуже любить Вокульського, як мені здається, добре його знає, хоч мені невідомо відкіля, і знаєш, що вона мені сказала одного разу?..

— Цікаво, — озвалась панна Ізабелла, все більше дивуючись.

— Вона сказала мені: «Я боюся, що Бельця зовсім не розуміє Вокульського. Мені здається, що вона з ним грається, а з ним гратися не можна. І ще мені здається, що вона запізно оцінить його…»

— Так вона сказала? — холодно промовила панна Ізабелла.

— Так! Кінець кінцем розкажу тобі все. Свою розмову вона закінчила словами, які мене дуже зворушили і здивували: «Згадаєш мої слова, Казю, що так буде, бо вмираючі бачать краще…»

— Невже вона так погано себе почуває?

— В усякому разі, недобре, — сухо закінчила пані Вонсовська, відчуваючи, що розмова починає рватися.

Настала хвилина мовчання, яку, на щастя, увійшовши, перервав Охоцький. Пані Вонсовська знов дуже сердечно попрощалася з панною Ізабеллою і, кинувши на свого супутника лукавий погляд, сказала:

— Ну, а тепер їдьмо до мене обідати.

Охоцький зробив незалежну міну, яка мала означати, що він не поїде з пані Вонсовською. Проте, нахмурившись ще більше, він узяв капелюха й вийшов слідом за нею.

Коли вони сіли в екіпаж, Охоцький одвернувся від пані Вонсовської і, дивлячись на вулицю, почав:

— Нехай би вже та Вельця кінчала з Вокульським так чи інак…

— Ви, напевне, хотіли б, аби скінчила «так», щоб залишитись другом дому? Але з цього нічого не вийде, — сказала пані Вонсовська.