Лялька
Шрифт:
— Треба б, Марисю, почепити чисті фіранки, бо маю таке передчуття, що наш нещасний пан незабаром опам’ятається…
Через кілька днів після цього до баронеси власною персоною завітав князь. Вони замкнулися в найдальшій кімнаті й довго радились. Протягом цієї наради баронеса встигла тричі заридати й один раз зомліти. Про що. вони говорили, цього не знала навіть Маріанна. Але коли князь пішов додому, баронеса наказала негайно покликати Марушевича. Той одразу прибіг, і баронеса заговорила незвичайно лагідним голосом,
— Здається мені, пане Марушевичу, що мій заблудний муж нарешті опам’ятався… Отож, будьте ласкаві, поїдьте в місто та купіть чоловічий халат і пантофлі. Візьміть на свій зріст, бо ви обоє, бідолахи, однаково миршаві…
Пан Марушевич звів брови, але взяв гроші й купив, що треба. Баронесі ціна сорок карбованців за халат і шість за пантофлі здалася зависокою, але Марушевич сказав, що на цінах за такі речі не знається, а купував у першокласних магазинах, і більше про це не було мови.
Через кілька днів на квартиру до пані Кшешовської прийшло два євреї і запитали, чи пан барон удома. Баронеса, замість напастися на них з криком, як то робила завжди, цього разу спокійним тоном вигнала їх за двері. Потім, покликавши Каспера, сказала йому:
— Здається мені, дорогий Каспере, що наш нещасний пан сьогодні або завтра повернеться додому. Треба на сходах до третього поверху покласти доріжку. Тільки дивись, мій хороший, щоб не покрали прутів… і доріжку треба що кілька днів витріпувати…
З того часу вона вже не чіплялась до Маріанни, не писала листів, не допікала двірникові… Лише цілі дні, схрестивши на грудях руки, ходила по своїй великій квартирі, бліда, мовчазна, схвильована.
Як тільки перед домом гуркотів і спинявся екіпаж, вона бігла до вікна; як тільки в передпокої лунав дзвінок, вона бігла і з-за відхилених дверей з вітальні дослухалася, з ким розмовляє Маріанна.
За кілька днів такого життя баронеса ще більш поблідла і зробилася ще роздратованіша. Вона все швидше бігала, все частіше падала на стілець або в крісло, серце її билося все дужче, і, нарешті, вона злягла в ліжко.
— Скажи, щоб зняли доріжку зі сходів, — звеліла вона Маріанні хрипким голосом. — Якийсь мерзотник, видно, знов позичив панові грошей…
Не встигла вона договорити, як у передпокої хтось енергійно подзвонив. Баронеса послала Маріанну відчиняти, а сама, пойнята передчуттям, почала одягатись. Все падало у неї з рук.
Тим часом Маріанна, відхиливши взяті на ланцюжок двері, побачила на сходах якогось дуже елегантного добродія з шовковою парасолькою і саквояжем в руках. За добродієм, який, незважаючи на старанно виголені вуса та буйні бакенбарди, все-таки скидався на камердинера, стояли вантажники з сундуками та паками.
— Чого вам треба? — машинально спитала служниця.
— Відчиняй-но двері, обидві половини!.. — відказав добродій з саквояжем. — Це панові баронові й мої речі.
Двері відчинились,
— А де тут кабінет пана барона?
В ту ж мить прилетіла баронеса, розпатлана, в незастебиутому халаті.
— Що тут робиться?.. — вигукнула вона схвильовано. — Ах, це ти, Лёоне… А де пан?..
— Пан барон, здається, в винному магазині Стемпека… Я хотів би поставити на місце речі, але не знаю, де баронів кабінет і де моя кімната.
— Зажди-но… — заметушилась баронеса. — Зараз Маріанна перебереться з кухні, то ти там…
— Яв кухні?.. — спитав добродій, названий Леоном. — Ви, пані, мабуть, жартуєте? Згідно з умовою з паном бароном мені належить окрема кімната…
Баронеса розгубилась.
— Що це я кажу!.. Знаєш, Леон, займай поки що приміщення на четвертому поверсі, де жили студенти…
— Це інша річ, — сказав Леон. — Якщо там кімнаток зо три, то я можу жити навіть з кухарем…
— З яким кухарем?
— Ну, а як же ви, вельможне панство, обійдетесь без кухаря?.. Несіть ці речі нагору, — звернувся він до вантажників.
— Що ви робите?.. — крикнула баронеса, бачачи, що вони забирають всі сундуки й паки.
— Вони забирають мої речі. Несіть! — командував Леон.
— А де ж речі пана барона?
— О, будь ласка… — відповів Леон, подаючи баронесі парасольку й саквояж.
— А постіль?.. Одежа?.. Всілякі речі?.. — жахнулась баронеса, ламаючи руки.
— Вельможна пані, не влаштовуйте скандалу при слугах!.. — докорив їй Леон. — Всі ці речі для пана барона повинні бути вдома.
— Правда… правда… — прошепотіла втихомирена баронеса.
Розташувавшись нагорі, куди йому довелося ще віднести ліжко, стола, кілька стільців, таз і глек з водою.
Леон одягнув фрак, білий галстук, чисту сорочку (трохи тісну на нього), повернувся в квартиру баронеси й поважно сів у передпокої.
— За півгодини, — сказав він Маріанні, поглядаючи на свій золотий годинник, — повинен прибути пан барон, бо він завжди від четвертої до п’ятої спочиває… Ну, як тут вам — нудно? — додав він. — Нічого, я вас розворушу…
— Маріанно!.. Маріанно, йди сюди! — гукнула з своєї кімнати баронеса.
— Чого ви так зараз летите? — здивувався Леон. — Що вона, ваша стара, помре, чи що?.. Нехай трохи зачекає…
— Я боюся, бо вона страшенно люта, — шепнула Маріанна, видираючись з його рук.
— Люта, бо ви її самі розбестили. Їм тільки піддайся, то вони тобі й на голову сядуть… При баронові вам буде легше, бо він желетмен… Але одягтися вам доведеться трохи інакше, не по-монашеському. Ми черниць не любимо.
— Марисю!.. Марисю!..
— Ну, тепер уже йдіть, тільки не поспішайте, — навчав її Леон.
Леон помилився у своїх передбаченнях: барон прибув до своєї дружини не о четвертій, а о п’ятій.