Лялька
Шрифт:
Рівно через двадцять чотири години після надіслання того листа в квартирі Кшешовських з’явився Жецький і зажадав побачення з бароном.
Барон прийняв його досить привітно, хоч і здивувався, помітивши, що колишній секундант його супротивника дуже роздратований.
— Пане бароне, я прийшов до вас із претензією, — почав Жецький. — Позавчора я насмілився надіслати вам рахунок…
— Ага, справді… Я щось там винен вашому магазинові… Скільки ж?
— Двісті тридцять шість карбованців тринадцять копійок…
— Завтра постараюсь задовольнити ваші вимоги…
— Це
Барон прочитав поданого йому листа, подумав і сказав:
— Мені дуже прикро, що баронеса вжила таких непарламентських виразів, але… щодо того скакового коня, то вона має рацію. Пан Вокульський (чого я, зрештою, не ставлю йому в провину) справді дав мені за коня шістсот карбованців, а розписку взяв на вісімсот.
Жецький позеленів від гніву.
— Пане бароне, дуже мені неприємно, але… один з нас є жертвою обману… грубого обману, пане бароне!.. Ось вам доказ…
Він вийняв з кишені два папірці й один з них подав баронові. Барон глянув на нього й закричав:.
— Значить, це той шахрай Марушевич?.. Але клянуся честю, він оддав мені тільки шістсот карбованців, та ще й довго розводився про зажерливість пана Вокульського…
— А це що? — спитав Жецький, подаючи баронові другий папірець.
Барон проглянув документ згори донизу і знизу догори.
Губи його побіліли.
— Тепер я все розумію, — сказав він. — Це розписка фальшива, і підробив її Марушевич. Я не позичав грошей у пана Вокульського!..
— І все-таки пані баронеса назвала нас шахраями.
Барон устав з крісла.
— Пробачте, пане, — сказав він. — Від імені моєї дружини уклінно прошу пробачення і незалежно від будь-якої сатисфакції, яку я готовий вам дати, зроблю все від мене залежне, щоб виправити кривду, заподіяну панові Вокульському… Так, пане, я поїду з візитами до всіх моїх приятелів і скажу їм, що пан Вокульський — джентльмен, що він заплатив за коня вісімсот карбованців і що ми обидва стали жертвами інтригана й негідника Марушевича, Кшешовські, пане… пане…
— Жецький.
— Шановний пане Жецький! Кшешовські ніколи нікого не паплюжили. Вони могли помилятися, але без лихого наміру, пане…
— Жецький.
— …шановний пане Жецький.
На цьому розмова закінчилася. Старий продавець, незважаючи на баронові наполягання, не слухав ніяких виправдань і не захотів бачитись з баронесою.
Барон провів Жецького до дверей і, не стримавшись, сказав Леонові: V — Все-таки купці — люди з гонором.
— Вони мають гроші, вельможний пане, мають кредит, — відповів Леон.
— Дурню ти!.. Виходить, коли ми не маємо кредиту, то вже не маємо й гонору?..
— Маємо, вельможний пане, тільки він якийсь інший.
— Сподіваюсь — не купецький! — гордо промовив барон і наказав подати собі візитку.
Від барона Жецький подався до Вокульського й докладно розказав йому про шахрайство Марушевича, про каяття барона, віддав фальшиві документи й порадив порушити судову справу.
Вокульський слухав його уважно, навіть притакував головою, але дивився невідомо
Жецький догадався, що робити йому тут більше нічого, попрощався і, виходячи, сказав:
— Я бачу, що ти страшенно зайнятий, тому найкраще зробиш, якщо одразу доручиш справу адвокатові.
— Гаразд… гаразд… — промовив Вокульський, не розуміючи того, що казав йому Жецький. Саме в цей час він думав про руїни заславського замку, де він вперше побачив сльози на очах панни Ізабелли. «Яка ж вона благородна!.. Які делікатні почуття!.. Я ще не скоро збагну всі скарби цієї прекрасної душі…»
Він щодня разів по два бував у пана Ленцького, а як не в нього, то в тих домах, де міг побачитися з панною Ізабеллою і перемовитися з нею кількома словами. Поки що цього йому вистачало, а про майбутнє він не смів думати. «Мені здається, що я вмру біля її ніг… — казав він сам собі. — Ну, то й що ж? Умру, дивлячись на неї, і, може, цілу вічність бачитиму її. Хто ж його знає, чи не вміщається все майбутнє життя людини в її останньому відчутті?..»
І повторював за Міцкевичем:
А як мені за повелінням долі Настане час із гробу встать свого, Згадаєш ти про друга мимоволі І з неба зійдеш розбудить його. Знов покладеш мене на лоні білім, З обіймами, одкритими навстріч… Цілунки сиплючи по личку милім, Не одірву очей од твоїх віч. [130]130
З вірша Міцкевича «Сон». Переклад В. Струтинського.
Через кілька днів до нього забіг барон Кшешовський.
— Я вже двічі заїжджав до вас! — вигукнув він, поправляючи своє пенсне, мабуть, чи не єдину річ, яка завдавала йому клопоту в житті.
— Ви? — здивувався Вокульський. І раптом пригадав, що йому розказував Жецький, пригадав також, що вчора на своєму столі знайшов дві візитні картки барона.
— Ви догадуєтесь, чого я прийшов? — спитав барон. — Пане Вокульський, чи дозволите мені перепросити вас за мимовільну кривду, яку я вам заподіяв?..
— Ані слова більше, бароне!.. — перебив Вокульський, обіймаючи його. — Це дрібниця. Зрештою, коли б я навіть уторгував на вашому коневі двісті карбованців, то нащо б мені з цим критися?
— А й справді! — вигукнув барон, ляпаючи себе по лобі. — Як це я раніш не догадався про це… A propos заробітку: чи не могли б ви мені порадити, як можна швидко забагатіти? Мені до зарізу треба протягом року роздобути сто тисяч карбованців…
Вокульський усміхнувся.
— Ви смієтесь, кузене (гадаю, що вже можу вас так називати). Смієтеся, а самі ж нажили чесним способом за два роки кілька мільйонів?..