Лялька
Шрифт:
— Ні, дитино моя, — відповів пан Томаш, випростуючись. — Ми незабаром почнемо перемагати, і, мабуть, цього й. боїться моя сестра та її прибічники. Воші так міцно заснули, що їх вражає кожна жива справа, кожен мій сміливий крок, — додав він ніби сам до себе.
— Твій, папа?
— Так. Вони думали, що я проситиму у них допомоги.
Сама Йоася охоче зробила б мене своїм повіреним, але я відмовився від їхньої допомоги і зблизився з міщанством.
Я здобув у цих людей пошану, і це починає непокоїти аристократію. Вони гадали, що я опинюся на другому плані, а тепер бачать, що можу висунутись на перший.
— Ти,
— Я. Досі мовчав, бо не мав відповідних виконавців.
А тепер знайшов такого, який зрозумів мою ідею, і почну діяти.
— Хто ж це такий? — спитала панна Ізабелла, здивовано дивлячись на батька.
— Один такий Вокульський, комерсант, залізний чоловік. З його допомогою я зорганізую міщанство, створю товариство для торгівлі зі сходом і таким чином піднесу промисловість…
— Ти, папа?
— І тоді побачимо, хто висунеться наперед, хоч би й на виборах до міської ради, якщо вони будуть… [27]
27
Міста в Царстві Польському не мали самоврядування, але пан Томаш на нього сподівався.
Панна Ізабелла слухала з широко розкритими очима.
— А той чоловік, — тихо спитала вона, — про якого ти кажеш, не аферист або не авантурник?..
— То ти його не знаєш? — спитав пан Томаш. — А він же один з наших постачальників.
— Магазин я знаю, дуже хороший, — задумливо відповіла Ізабелла. — Там є старий продавець, трохи ніби дивак, але надзвичайно чемний… А кілька днів тому, мені здається, я бачила й самого власника. Такий — грубуватий чоловік…
— Вокульський грубий?.. — здивувався пан Томаш. — Він, правда, трохи стриманий, але дуже люб’язний.
Панна Ізабелла рвучко хитнула головою.
— Неприємний чоловік, — відповіла вона жваво. — Тепер я його пригадую… Бувши у вівторок в магазині, я запитала його, скільки коштує віяло… Побачив би ти, як він на мене глянув!.. Нічого не відповів, тільки простягнув свою величезну червону руку до продавця (досить елегантного хлопця) і сердито буркнув: «Пане Моравський, чи Мрачевський, не пам’ятаю вже, пані питає, скільки коштує віяло».
Ну, нецікавого ж ти знайшов спільника, папа!.. — сміялася панна Ізабелла.
— Шаленої енергії чоловік, — заперечив пан Томаш. — Всі вони такі. Ось ти їх узнаєш, бо я хочу влаштувати вдома кілька нарад. Всі вони оригінальні, але цей оригінальніший за інших.
— Ти хочеш приймати цих панів?..
— Мушу порадитися з деякими. А щодо наших, — додав він, дивлячись дочці в вічі, — то будь певна, як почують, хто у мене буває, то всі до одного прибіжать у нашу вітальню.
В цю хвилину увійшла панна Флорентіна й запросила обідати. Пан Томаш подав руку дочці, і вони втрьох пішли в їдальню, де вже їх чекала ваза з супом і Миколай у фраку та білому галстуку.
— Смішно мені з Бсльці! — звернувся пан Томаш до кузини, яка наливала суп з вази. — Уяви собі, Флорцю, що Вокульський справив на неї враження грубої людини. Ти його знаєш?
— Хто ж тепер не знає Вокульського, — відповіла панна Флорентіна, подаючи Миколаєві тарілку для господаря. — Ну, він не дуже елегантний, але справляє враження…
— …Колоди з червоними руками, — сміючись,
— Він нагадує мені Трості, пам’ятаєш, Бельцю, того піхотного полковника в Парижі? — сказав пан Томаш.
— А мені — статую гладіатора-переможця, — мелодійним голосом додала панна Флорентіна. — Пам’ятаєш, Бельцю, отого, у Флоренції, з піднятим мечем? Обличчя суворе, навіть дике, але прекрасне.
— А червоні руки?.. — запитала панна Ізабелла.
— Він одморозив їх у Сибіру, — значливо сказала панна Флорентіна.
— Що ж він там робив?
— Відбував покуту за молодечі захоплення, — промовив пан Томаш. — Це можна йому пробачити.
— Ого, то він ще й герой!..
— І мільйонер, — додала панна Флорентіна.
— І мільйонер? — перепитала панна Ізабелла. — Я починаю вірити, що папа знайшов собі доброго спільника… Хоча…
— Хоча?.. — спитав батько.
— Що скаже світ про таку спілку?
— У кого сила в руках, у того світ в ногах.
Миколай саме обносив печеню, коли в передпокої задзеленчав дзвінок. Старий слуга вийшов і за хвилину повернувся з листом на срібному, а може, посрібленому підносі.
— Від пані графині, — сказав він.
— Це тобі, Бельцю, — додав пан Томаш, взявши листа. — Дозволь мені проковтнути замість тебе цю нову пілюлю.
Він розпечатав листа, почав читати, а потім, сміючись, подав панні Ізабеллі.
— От, — вигукнув він, — Йоася вся в цьому листі. Нерви, все нерви…
Панна Ізабелла відсунула тарілку і стурбовано пробігла листа очима. Але поступово обличчя її прояснилось.
— Слухай, Флорцю, — сказала вона, — це цікаво.
«Дорога Бельцю, — пише тітка. — Забудь, ангелочку, за мого попереднього листа. Кінець кінцем твій сервіз мене зовсім не обходить, а як виходитимеш заміж, то знайдемо інший. Йдеться мені про те, аби ти неодмінно взяла участь зі мною у збиранні великодніх пожертв, власне, про це я й хотіла писати в попередньому листі, а зовсім не про сервіз. Бідні мої нерви! Якщо не хочеш розладнати їх дорешти, то мусиш погодитись на моє прохання.
Гроб господній у нашому костьолі буде чудовий. Мій шановний Вокульський дає фонтан, штучних співочих пташок, музикальну шкатулку, яка гратиме тільки серйозні п’єски, і багато килимів. Гозер із свого магазину пришле квіти, а аматори влаштовують концерт — орган, скрипка, віолончель і співи. Я захоплена, але якби мені серед цих чудес бракувало тебе, я захворіла б. Значить, так? Обіймаю тебе й цілую тисячу разів.
Любляча тітка Йоанна.
P. S. Завтра поїдемо в магазин і замовимо тобі весняний костюм. Якби ти його не прийняла, я вмерла б».
Панна Ізабелла аж сяяла. В цьому листі здійснювалися всі її надії.
— Цей Вокульський незрівнянний! — сказав, сміючись, пан Томаш. — Він штурмом здобув Йоасю, і тепер вона не тільки не дорікатиме мені за спільника, а готова й сама змагатися за нього зі мною.
Миколай подав курчата.
— Він, мабуть, таки геніальна людина, — зауважила панна Флорентіна.
— Вокульський?., Ну, я не сказав би, — мовив пан Томаш. — Він чоловік шаленої енергії, але щодо комбінаторського хисту, то не скажу, щоб він у нього був великий.