Лялька
Шрифт:
Панна Флорентіна жахнулася.
— В такому разі є дуже простий вихід. Скажи…
— Кому і що?.. Може, тітці, яка готова підтримувати цього пана, аби тільки змусити мене вийти заміж за маршалка?.. Чи, може, сказати батькові, налякати його і цим прискорити катастрофу? Я зроблю тільки одне: не дам батькові вступати в будь-які спілки, хоч би мала перед ним стати навколішки, хоч би мала… заборонити йому це ім’ям покійної матері…
Панна Флорентіна дивилася на неї з захопленням.
— Ти справді, Бельцю, перебільшуєш, — сказала вона. — З твоєю енергією і геніальною прозорливістю…
— Ти
Задля своїх цілей вони здатні використовувати всі земні сили, яких ми навіть не знаємо. Вони спроможні ламати, полонити, плазувати, ризикувати й навіть терпляче ждати…
— Ти кажеш так на підставі читаних романів…
— Я кажу так на підставі моїх передчуттів, які мене остерігають… кричать мені, що цей чоловік для того їздив на війну, щоб мене здобути… І як тільки повернувся, одразу з усіх боків узяв мене в облогу… Але нехай стережеться!.. Він хоче мене купити?.. Гаразд, нехай купує!..
Він переконається, що я дуже дорого коштую… Він хоче зловити мене в сільце? Гаразд, нехай наставляє його… Але я однак із нього вислизну, хоч би в обійми маршалка…
О боже!.. Я навіть не догадувалась, в яку глибоку прірву ми падаємо, поки не побачила її дна. З салонів Квіриналу [28] — в галантерейний магазин… Це вже навіть не падіння, це — ганьба…
Вона сіла в шезлонг і, затуливши обличчя руками, заридала.
28
Квіринал — один з семи римських пагорків; з 1870 року назва резиденції італійських королів.
Розділ сьомий
ГОЛУБКА ЛЕТИТЬ НАЗУСТРІЧ ПОЛОЗОВІ
Сервіз і срібло панів Ленцьких були продані, і ювелір віддав панові Томашеві гроші, утримавши близько ста п’ятдесяти карбованців за зберігання та комісійних. Це, однак, не охолодило любові графині Карольової до панни Ізабелли; навпаки, її енергія і самозречення під час продажу фамільних цінностей зродили в серці старої дами нове джерело родинних почуттів. Вона не тільки умовила панну Ізабеллу прийняти дарунок — новий костюм, не тільки щодня бувала у неї або запрошувала її до себе, але (знак нечуваної ласки) віддала їй на цілу страсну середу свій екіпаж.
— Проїдешся, серденько, по місту, — казала графиня, цілуючи племінницю, — та купиш собі деякі дрібниці. Тільки пам’ятай, щоб ти в костьолі виглядала якнайкраще…
Так гарно, як тільки ти одна умієш! Прошу тебе…
Панна Ізабелла нічого не відповіла, але її погляд і розпашілі щоки свідчили за те, що вона від щирого серця готова виконати тітчине бажання.
В страсну середу рівно об одинадцятій ранку панна Ізабелла вже сиділа у відкритій колясці разом зі своєю незмінною супутницею панною Флорентіною. В Алеях повівав весняний вітрець і розносив ті особливі вологі пахощі, що з’являються в повітрі, коли мають розпукуватись на деревах бруньки, а з землі витикаються проліски;
— Чудовий день, — зітхнула панна Флорентіна, дивлячись на небо, де-не-де поплямоване білими хмарками.
— Куди, ясна панєнко, накажете їхати? — спитав лакей, зачиняючи дверцята коляски.
— До магазину Вокульського, — з нервовим поспіхом відповіла панна Ізабелла.
Лакей скочив на передок, і ситі гніді коні рушили урочистою риссю, пирхаючи та підкидаючи головами.
— Чому, Бельцю, до Вокульського? — спитала трохи здивована Флорентіна.
— Хочу купити паризькі рукавички, кілька флаконів духів…
— Все це можна купити й в іншому місці.
— Хочу там, — сухо відповіла панна Ізабелла.
Вже кілька днів її мучив дивний неспокій, який вона вже раз пережила. Колись за кордоном у зоологічному саду вона побачила в клітці тигра, який спав коло самих грат так, що частина його голови й вухо висувались назовні.
Побачивши це, панна Ізабелла відчула непереборне бажання схопити тигра за вухо. Від смердючої клітки її нудило, могутні лапи звіра сповнювали її страхом, проте вона відчувала, що мусить хоч би доторкнутись до його вуха.
Цей дивний потяг самій їй здавався небезпечним і навіть смішним. Вона перемогла себе й пішла далі; але через кілька хвилин повернулась. Знову одійшла, оглянула інші клітки, намагалась думати про щось інше. Та марно. Вона повернулась, і хоч тигр уже не спав, а мурчав і облизував свої страшні лапи, панна Ізабелла підбігла до клітки, просунула крізь грати руку і — збліднувши і тремтячи — доторкнулась до вуха тигра.
Через хвилину їй уже соромно було за свій вибрик, але заразом вона відчувала гостре задоволення: воно відоме людям, які в важливій справі послухались голосу інстинкту.
Подібне прагнення виникло у неї й сьогодні.
Вона зневажала Вокульського, серце її завмирало на саму думку, що цей чоловік міг заплатити за срібло більше, ніж воно коштувало, цроте відчувала непереборне бажання увійти в магазин, глянути йому в очі й заплатити за кілька дрібничок тими самими грішми, якими він платив за срібло. На думку про зустріч з ним її огортав страх, але незбагненний інстинкт гнав уперед.
На Краківському Передмісті вона ще здалека побачила вивіску з написоу: «Я. Мінцель і С. Вокульський», а поруч — новий, ще не зовсім закінчений магазин з п’ятьма вікнами на вулицю та дзеркальними вітринами. Коло нього працювало кілька» робітників: одні знадвору витирали вітрини, другі фарбували та золотили двері й карнизи, треті прилаштовували перед вікнами товсті мідні поручні.
— Що це за магазин будують? — спитала панна Ізабелла.
— Мабуть, Вокульського, бо я чула, що він переходить у більше приміщення. «Для мене цей магазин», — подумала панна Ізабелла, шарпаючи рукавички.
Коляска зупинилась, лакей зіскочив з передка й допоміг паннам зійти на землю. Та коли він рвучко відчинив двері в магазин, панну Ізабеллу пойняла така слабість, що вона ледве встояла на ногах. На одну мить у неї навіть зринула думка повернутись до коляски, але вона перемогла себе і ввійшла в магазин з високо піднятою головою.