Лялька
Шрифт:
— Ага, — тихо мовив Жецький. — Я теж так думав.
Вокульський попрощався з ним. У нього було таке відчуття, немов у хворого на гарячку, якого облили холодною водою. «Але виходить так, — думав він, — поки суспільство перебудується, сфера моєї філантропії дуже звузиться. Мого майна не вистачило б на ушляхетнення негідних інстинктів. Отже, для мене — краще панна, яка позіхає на великодніх пожертвах, аніж побожна заплакана потвора».
Образ панни Ізабелли постав перед ним в яскравішому, ніж будь-коли, ореолі. Кров шугнула йому в голову, і він в думці ганьбив себе за те, що міг порівнювати її з таким
Вокульський мимохідь помітив, що серед цього збіговиська кучери великих панів поводились поважно й гордовито, кучери банкірів намагались верховодити, за що з них насміхалися, а візники тримались найнезалежніше.
Кучери найманих карет стояли осторонь — вони гордували іншими, а всі інші — ними.
Коли Вокульський увійшов у вестибюль, сивий швейцар з червоною стрічкою низько вклонився йому й відчинив двері до гардероба, де джентльмен у чорному фраку зняв з нього пальто. Одночасно перед Вокульським з’явився графинии лакей Юзсф, який добре знав Вокульського, бо переносив з його магазину до костьолу музичну скриньку та іграшкових пташок.
— Вельможна пані чекає на вас, — сказав Юзеф.
Вокульський дістав з жилетної кишені п’ять карбованців і дав йому, почуваючи, що чинить, як парвеню. «Який же я дурний! — подумав він. — Ні, не дурний. Я просто скоробагатько, який у цьому товаристві мусить платити кожному й на кожному кроці. Ну, але ж навертання повій на путь істинну коштує дорожче».
Він ішов за Юзефом мармуровими сходами, оздобленими квітками. До першої площадки Вокульський ішов у калелюші, на другій зняв його, не знаючи, треба так робити чи ні. «Кінець кінцем можна було б увійти до них і в капелюші», — сказав він сам собі.
Незважаючи на свій поважний вік, Юзеф біг сходами вгору, як олень, і кудись подівся, а Вокульський залишився сам, не знаючи, куди йти й до кого звернутись. Це тривало якусь хвилину, але в Вокульському вже починав закипати гнів. «Яким же муром умовностей вони одгородилися! — подумав він. — От якби я міг його зруйнувати!..»
Йому здавалося, що між цим світом вишуканих звичаїв і ним мусить відбутись боротьба, в якій або завалиться цей світ, або загине він сам. «Гаразд, нехай я навіть загину… Але залишу по собі пам’ять!..» «Залишиш по собі поблажливу жалість», — шепнув йому якийсь голос. «Невже я такий нікчемний?» «Ні, ти тільки такий благородний».
Він опам’ятався — перед ним стояв пан Томаш Ленцький.
— Вітаю вас, пане Станіславе, — промовив він з властивою йому величністю. — Вітаю тим палкіше, що ваше прибуття збіглося з дуже приємною подією в нашій родині… «Невже я потрапив
— Уявіть собі, що з нагоди ваших відвідин… ви чуєте, пане Станіславе?., з нагоди ваших відвідин я помирився з Йоанною, моєю сестрою… Але ви чогось зблідли?.. Тут ви зустрінете багато знайомих… Не думайте, що аристократія така страшна…
Вокульський опам’ятався.
— Пане Ленцький, — холодно заперечив він, — у моєму наметі під Плевною бували й значніші панове. Вони були зі мною такі люб’язні, що мене трудно зворушити присутністю навіть дуже великих, таких… яких не знайдеться в Варшаві.
— А… а… — пробелькотів пан Томаш і вклонився йому.
Вокульський був вражений. «От підлабузник! — майнула в нього думка. — І я… я… мав церемонитися з такими людьми?..»
Пан Ленцький узяв його під руку й урочисто ввів у першу вітальню, де були самі чоловіки.
— Бачите, ото граф… — почав був пан Томаш.
— Знаю, — відповів Вокульський, а в думці додав: «Винен мені карбованців з триста».
— Банкір… — пояснював далі пан Томаш. Але перш ніж він вимовив банкірове прізвище, той сам підійшов до них і, привітавшись з Вокульським, сказав:
— Бійтесь бога, пане Вокульський, з Парижа наглять нас з тими бульварами… Чи ви їм відповіли?..
— Я хотів спочатку поговорити з вами, — відказав Вокульський.
— Ну, то давайте де-небудь зустрінемось. Коли ви буваєте вдома?
— Сталих годин у мене нема. Краще я зайду до вас.
— Ну, то заходьте в середу, разом поснідаємо й кінець кінцем договоримось.
Вони розкланялись. Пан Томаш ніжніше притиснув до себе лікоть Вокульського.
— Генерал… — почав він був знову.
Побачивши Вокульського, генерал подав йому руку, і вони привіталися, як давні знайомі.
Пан Томаш ставав щодалі сердечнішим і починав дивуватись, бачачи, що галантерейний купець знайомий з найзначнішими в місті людьми, а не знайомий лише з тими, хто мав багатство або титул, але нічого корисного не робив.
У дверях до другої вітальні, де було кілька дам, їх зустріла графиня Карольова. Поза нею промайнув лакей Юзеф. «Розставили пікети, щоб не скомпрометувати скоробагатька, — подумав Вокульський. — Це дуже чемно з їхнього боку, але…»
— Яка ж я рада, пане Вокульський, — промовила графиня, відбираючи його у пана Томаша, — яка я рада, що ви виконали моє прохання… Тут якраз є особа, яка хотіла б познайомитися з вами.
В першій вітальні поява Вокульського викликала сенсацію.
— Пане генерале, — промовив граф, — графиня почала приймати у себе галантерейних купців. Цей Вокульський…
— Він такий самий купець, як і ми з вами, — заперечив генерал.
— Скажіть, князю, — спитав другий граф, — відкіля тут узявся цей Вокульський?
— Його запросила господиня, — відповів князь.
— Я не маю нічого проти купців, — говорив далі граф, — але цей Вокульський, який під час війни заробив на поставках в армію великі гроші…
— Так… так… — перебив князь. — Такі гроші бувають звичайно підозрілого походження, але за Вокульського я ручуся. Мені казала про нього графиня, а я сам розпитував офіцерів, котрі були на війні, а з-поміж них і мого племінника. І всі вони кажуть, що ці поставки були сумлінні.