Лялька
Шрифт:
— Ой ви, гульвіси! — жартома докорила їм графиня.
Вони вибухнули сміхом, не припиняючи своєї забави.
Графиня з Вокульським поминули й що кімнату і вийшли на сходи.
— Бачите, оце вам найвища аристократія, — сказала графиня. — Замість сидіти в вітальні, повтікали сюди та й бешкетують. «Вони таки мають розум!» — подумав Вокульський.
І йому здалося, що ці люди живуть простіше й веселіше, аніж набундючене міщанство і шляхта, яка пнеться до аристократії.
Нагорі, в напівтемній кімнаті, куди не долітав гомін з парадних кімнат, у кріслі сиділа Заславська.
— Залишаю
— Дякую, Йоасю, — відказала удова. — Сідай, будь ласка, — звернулась вона до Вокульського.
Коли вони залишились удвох, Заславська сказала:
— Ти навіть не уявляєш, скільки спогадів викликав у мене.
Тільки тепер Вокульський догадався, що між цією дамою і його дядьком існували якісь незвичайні стосунки.
Його пойняло тривожне здивування. «Слава богу, — подумав він, — що я законний син своїх батьків».
— Отже, кажеш, — почала удова, — дядько твій помор.
Де ж він, бідний, похований?
— В Заславі, де він жив після повернення з еміграції.
Удова знов притулила хустинку до очей.
— Справді?.. Яка ж бо я невдячна!.. Ти бував коли-небудь у нього? Він тобі нічого не розказував?.. Нікуди тебе не водив?.. Адже там, на горі, залишалися руїни замку, правда ж? Вони ще збереглися?
— Саме туди, до замку, дядько щодня ходив на прогулянку, і ми з ним годинами просиджували на великому камені.
— Невже?! Пам’ятаю я той камінь; колись і ми сиділи на ньому вдвох та дивилися на річку й на хмари, що пропливали повз нас, немов нагадували нам, що так пропливає людське щастя. Тільки тепер я це зрозуміла. А колодязь у замку й досі такий самий глибокий?..
— Дуже глибокий. Але потрапити до нього трудно, бо вхід туди завалений грузом. Мені його показав дядько.
— А ти знаєш, — промовила удова, — що під час останнього прощання ми навіть думали: чи не кинутись нам у той колодязь? Ніхто б нас там не знайшов, і ми навіки залишилися б разом. Звичайно — шалена молодість…
Вона витерла сльози й говорила далі:
— Я його дуже, дуже любила… Та думаю, що й він мене трохи любив, коли все так пам’ятав. Але він був бідний офіцер, а я, на своє нещастя, багата, та ще й родичка двох генералів. Ну, нас і розлучили… А може, ми були занадто цнотливі… Але годі про це… — додала вона, сміючись і плачучи. — Про такі речі жінки можуть говорити аж на сьомому десятку.
Сльози не давали їй говорити. Вона понюхала свій флакончик, перепочила й почала знову:
— Буває на світі багато злочинів, та найтяжчий з них. мабуть, убити любов. Скільки років спливло, майже піввіку; все минулося: багатство, титули, молодість, щастя…
Тільки сум не минувся і зостався, кажу тобі, такий свіжий, немов усе те було вчора. Ах, якби не віра в інший світ, де нібито нас жде нагорода за кривди на цьому світі, хто його знає, чи не прокляли б ми життя та його умовностей…
Але ти мене не зрозумієш, бо у вас, теперішніх, міцніші голови, зате холодніші серця.
Вокульський сидів, опустивши очі. Його щось душило, шарпало за груди. Він уп’явся нігтями в долоні й думав, як би йому швидше відціля вийти, щоб не слухати скарг, що
— А є у нього, нещасного, який-небудь пам’ятник на могилі? — трохи помовчавши, спитала удова.
Вокульський почервонів. Йому ніколи не спадало на думку, що мертві потребують ще чогось, крім могилки землі.
— Нема, — промовила удова, бачачи його збентеження. — Я не дивую тобі, дитино моя, що ти забув за пам’ятник, а докоряю собі, що забула за людину.
Вона задумалась і раптом, поклавши схудлу, тремтячу руку йому на плече, тихо сказала:
— Маю до тебе прохання… Обіцяй, що виконаєш…
— Неодмінно, — відповів Вокульський.
— Дозволь мені поставити на його могилі пам’ятник.
Але тому, що я не можу туди поїхати, то ти вже мене виручи. Знайдеш там каменяра, нехай розколе той камінь, знаєш, — той, на якому ми сиділи на горі, під замком, і нехай одну половину поставить на його могилі. Заплати, скільки коштуватиме, а я тобі поверну з моєю довічною вдячністю. Зробиш?
— Зроблю.
— От і гаразд, дякую… Мені здається, йому буде легше спочивати під каменем, який чув наші розмови й бачив наші сльози. Ах, як тяжко все те згадувати… А напис, знаєш, який зробиш? — мовила вона далі. — Коли ми розлучались, він залишив мені кілька рядків з Міцкевича. Ти їх, певне, колись читав:
Мов тінь: чим довший шлях її спітка, Тим ширший круг затьмить вона собою, Отак про мене й пам’ять: утіка Й тебе все більш пойма жалю габою… [39]«Яка це щира правда!.. Хотілося б якось увічнити ft колодязь, котрий мав нас поєднати…
Вокульський здригнувся, він дивився кудись у простір широко розкритими очима.
— Що з тобою? — запитала удова.
— Нічого, — відповів він, усміхнувшись. — Смерть заглянула мені в вічі.
39
Переклад В. Струтинського.
— То не дивно: вона кружляє коло мене, старої, отож мої сусіди її й бачать. Ну, то зробиш, про що я прошу?
— Зроблю.
— Приходь же до мене після свят і… взагалі заходь якнайчастіше. Може, трохи понудьгуєш, але зате й я, недолуга, чимось тобі стану в пригоді. А тепер іди вже собі вниз, іди…
Вокульський поцілував її в руку, а вона його кілька разів у голову, потім торкнула гудзик дзвінка. Увійшов слуга.
— Проведи пана в зал, — звеліла вона.
Вокульський немов учадів. Не знав, куди йде, не пам’ятав, про що вони говорили з удовою. Відчував тільки, що перебуває в якійсь круговерті великих кімнат, старовинних портретів, тихих кроків, невловимих пахощів. Навколо нього були коштовні меблі, люди, сповнені вишуканої делікатності, про яку він ніколи й не мріяв, а над усім цим, немов поема, підносились пройняті слізьми й зітханнями спогади старої аристократки. «Що воно за світ?.. Що за світ?..»