Лялька
Шрифт:
— Jesas! Jesas!.. Wie ist das schrecklich… Aber sag mir, lieber lgnaz, wozu also bist du denn nacht Ungarn gegangen? [56]
— Ну, ви ж знаєте, Grossmutter, що він ходив в Угорщину на війну, — нетерпляче перебивав її Ян.
Але стара все дивувалась та хитала головою, бурмочучи сама до себе:
— Der Kaffee war ja immer gut und zu Mittag hat er sich doch immer vollgegessen… Warum hat er denn das getan?.. [57]
— Ви, Grossmulter, тільки й думаєте про каву та про обід! — обурювався Ян.
56
Ісусе!
57
Кава ж завжди була добра, й за обідом він їв удосталь… Навіщо ж він це зробив? (Нім.)
Навіть коли я розповідав про останні хвилини Каца та про його страшну смерть, бабуся хоч і заплакала, — вперше з того часу, як я її знав, — але тільки-но втерла сльози і взялася за свою панчоху, прошепотіла:
— Merkwurdig! [58] Der Kaffee war ja immer gut und zu Mittag hat er sich doch immer vollgegessen… Warum hat er denn das getan?
Так. І я тепер майже щогодини говорю про Стася Вокульського. Після смерті жінки він мав певний шматок хліба, то чого ж йому було їхати в Болгарію? Заробив там такі гроші, що міг би зліквідувати магазин: то нащо ж він розширює його? Новий магазин дає йому прекрасні прибутки; то нащо він закладає ще якусь спілку?
58
Дивно! (Нім.)
Навіщо найняв для себе величезну квартиру? Навіщо купив екіпаж і коні? Чого він пнеться до аристократії, а нехтує купцями, які йому цього не можуть подарувати?
А з якою метою він допомагає хурщикові Висоцькому або його братові, залізничному майстрові? Навіщо кільком бідним підмайстрам допоміг відкрити майстерні? Навіщо опікується навіть якоюсь шльондрою, яка хоч і живе у черниць, але дуже шкодить його репутації?..
А який він хитрий!.. На біржі я дізнався про замах Геделя; повертаюсь у магазин, дивлюсь йому прямо в очі й питаю: Знаєш, Стасю, якийсь Гедель стріляв в імператора Вільгельма… [59]
59
11 травня 1878 року анархіст Макс Гедель вчинив невдалий замах на німецького імператора Вільгельма І.
А він спокійнісінько відповідає:
— Божевільний.
— Але цьому божевільному, — кажу я, — зітнуть голову.
— І правильно, — відповідає він, — не буде плодити божевільних.
І хоч би йому один мускул на обличчі здригнувся — нічого! Я аж остовпів від такої витримки.
Дорогий Стасю, ти хитрий, але й у мене є голова на плечах: знаю я більше, ніж ти гадаєш, гірко мені тільки те, що ти мені недовіряєш. Бо порада друга і старого солдата могла б остерегти тебе не від одної дурниці, якщо не від ганьби…
Проте нащо мені говорити, що я думаю, — нехай за мене говорить хід подій.
На початку травня ми перебралися в новий магазин, який складається з п’ятьох величезних залів. У першому, ліворуч від входу, продаються тільки російські тканини: ситець, міткаль, шовки та оксамити. Другий зал наполовину зайнятий тими самими тканинами, наполовину дрібними предметами туалету: капелюшами, комірцями, галстуками, парасольками. В головному залі, навпроти входу — найрозкішніша галантерея: з бронзи, з майоліки, з кришталю, з слонової кості. Поряд,
Це я так влаштував на свій смак; не знаю, чи добре воно вийшло, але бог свідок, що старався зробити якнайкраще. Зрештою, я питав поради і в Стася Вокульського, але він, замість щось порадити, тільки знизував плечима та усміхався, немов хотів сказати: «А мені яке діло?»
Дивна він людина! Спаде йому на думку геніальний план, виконає його в загальних рисах, а про» деталі йому зовсім байдуже. Він сказав перевести магазин в нове приміщення, зробив його осередком торгівлі російськими тканинами і закордонною галантереєю, зорганізував адміністрацію. Але зробивши це, він зовсім не втручається в справи магазину: робить візити великим панам, їздить своїм екіпажем в Лазенки [60] або зникає десь безслідно, а до магазину забігає не більш як на дві години. При чому він весь час розгублений, роздратований, немов чогось чекає або чогось боїться.
60
Лазенки — найбільший варшавський парк.
Але яке це золоте серце!
Соромно признатися, але мені було трохи прикро перебиратись у нове приміщення. Та з магазином ще півбіди: я, звичайно, волію працювати у величезному магазині на зразок паризьких, аніж у такій крамничці, як наш попередній магазин. Жаль мені було моєї кімнати, де я прожив двадцять п’ять років! Оскільки чинність контракту кінчалась у половині липня, я сидів собі в своїй кімнатці, поглядаючи то на стіни, то на меблі, то на грати, які нагадували мені присмпі хвилини, проведені в Замості. «Господи милостивий! — думав я. — Як я все це зрушу з місця? Як перевозитиму на нову квартиру?..»
Коли одного дня, десь у половині травня (якраз тоді поширились певні чутки про сталий мир), перед самим закриттям магазину підходить до мене Стась і каже:
— Ну, що ж, старий, час би вже перебиратись на нову квартиру.
В цю хвилину я відчув, ніби з мене витекла вся кров.
А він каже далі:
— Ходімо зі мною, покажу тобі нову квартиру, яку я найняв для тебе в цьому самому домі.
— Як так найняв? — питаю його. — Я мушу договоритися з хазяїном про ціну.
— Вже заплачено! — відповів він.
Взяв мене під руку й веде через задні двері в сіни.
— Але ж, — кажу, — це приміщення зайняте.
Замість відповіді він одчиняє двері по другий бік сіней… Входимо… слово честі — вітальня!.. Меблі оббиті утрехтським оксамитом, на столах альбоми, на вікнах майоліка… Під стіною книжкова шафа…
— Ось тобі, — мовить Стась, показуючи книжки в розкішних оправах, — три історії Наполеона Першого, життєписи Гарібальді й Кошута, історія Угорщини…
Книжками я був дуже задоволений, але вітальня, скажу правду, справила на мене прикре враження. Стась помітив це і, усміхаючись, раптом відчинив другі двері.
Господи милосердний!.. Та ця ж друга кімната — точнісінько моя кімната, в якій я прожив двадцять п’ять років.
Вікно загратоване, зелена фіранка, мій чорний стіл… А під стіною навпроти моє залізне ліжко, двостволка і футляр з гітарою…
— Як? — питаю я. — Значить, мої речі вже перенесли?
— Так, перенесли все до останнього цвяшка, навіть підстилку для Іра.
Може, це кому-небудь здається смішним, але мені на очі набігли сльози… Я дивився на його суворе обличчя, на смутні очі, і мені трудно було уявити, що цей чоловік такий догадливий та делікатний. Бо ніхто ж йому про це не нагадував. Але він сам дорозумівся, що я можу сумувати за колишнім житлом, і сам простежив, щоб були перенесені всі мої лахи.