Лялька
Шрифт:
— Я не бачу ніякої зміни, — відказав Шуман. — Він завжди був людиною дії і, коли йому щось западало в голову або в серце, негайно брався здійснювати. Вирішив вступити в університет — і вступив, вирішив нажити капітал — і нажив. І якщо він задумав яку-небудь дурницю, то також не завагається і зробить дурницю грунтовну. Така вже у нього вдача.
— І в той же час, — зауважив я, — помічаю в його поведінці багато суперечностей…
— Нічого дивного, — перебив мене доктор. — В ньому поєдналось дві людини: романтик шістдесятих років і позитивіст сімдесятих. Те, що
— А чи не вплутався він в якусь нову історію?.. — спитав я.
— Нічого не знаю, — сухо відповів Шуман.
Я трохи помовчав і знову спитав:
— Що ж з ним кінець кінцем буде?..
Шуман звів брови і сплів пальці рук.
— Погано буде, — відповів. — Такі люди, як він, або все підпорядковують собі, або, натрапивши на непереборну перешкоду, розбивають об неї лоба. Досі йому щастило, але нема ж людини, яка все життя витягала б тільки виграшні лотерейні квитки…
— Отже?.. — спитав я.
— Отже, ми можемо стати свідками трагедії, — закінчив Шуман.
Він допив склянку чаю з лимоном і пішов додому.
Я цілу ніч не міг заснути. Таке страшне пророцтво в день тріумфу!
Ні! Бог знає більше за Шумана, і він, мабуть, не допустить, щоб Стах загинув нізащо…
Розділ одинадцятий
СТАРІ МРІЇ І НОВІ ЗНАЙОМСТВА
Пані Мелітон пройшла сувору життєву школу, в якій навчилась не зважати навіть на загальноприйняту громадську думку.
Замолоду всі їй казали, що вона вродлива й добра, отож і без посагу може вийти заміж. Вона справді була вродлива й добра, але заміж не вийшла. Пізніше всі також казали, що освічена гувернантка легко може здобути собі любов своїх вихованців і пошану їхніх батьків. Вона була освічена, навіть захоплена своєю роботою вчителька і, однак, вихованці дратували її, а їхні батьки принижували від першого сніданку до самої вечері. Потім вона читала багато романів, в яких доводилось, що закохані князі, графи та барони — надзвичайно благородні люди і мають звичай в обмін на серце віддати бідним гувернанткам руку. Вона віддала молодому і благородному графові серце, але не дістала його руки.
Вже після тридцяти років вона вийшла заміж за підстаркуватого гувернера, Мелітона, з єдиною метою — морально підтримати чоловіка, який любив трохи випити. Однак молодожон після весілля став пити ще більш, ніж до весілля, а свою дружину за моральну підтримку частенько лупцював палицею.
Коли він помер (кажуть, на вулиці), пані Мелітон одпровадила його на цвинтар і, остаточно впевнившись, що він надійно закопаний, взяла на опіку собачку, бо всі навколо, знов-таки в один голос, твердили, що собака — найвдячніше створіння. Звичайно, він був вдячний, поки не сказився та не покусав наймичку, від чого сама пані Мелітон тяжко захворіла.
Півроку вона лежала в лікарні, в окремій палаті, самотня й забута всіма своїми вихованцями, їхніми батьками та графами, яким віддавала серце.
— Я порозумнішала, — відповідала їм пані Мелітон.
Тепер вона вже не працювала гувернанткою, а рекомендувала інших; не думала про своє одруження, а сватала молоді пари; нікому не віддавала свого серця, але влаштовувала в своїй квартирі побачення закоханим. А тому що кожен з її клієнтів мусив їй платити, то вона мала сякі такі гроші й на них жила.
На початку нової кар’єри вона була похмура й навіть цинічна.
— Ксьондз, — казала вона довіреним людям, — має прибуток од вінчання, а я — від заручин. Граф… бере гроші за парування коней, а я — за те, що влаштовую знайомства людям.
З часом вона стала висловлюватись стриманіше, а інколи навіть моралізувала, помітивши, що виголошення загальноприйнятих істин та поглядів впливає на підвищення прибутків.
Пані Мелітон давно вже була знайома з Вокульським.
А тому що любила публічні видовища і мала звичку за всіма слідкувати, то швидко помітила, що Вокульський надто побожно дивиться на панну Ізабеллу. Зробивши це відкриття, вона здвигнула плечима: що їй з того, що галантерейний купець закохався в панну Ленцьку? Якби він уподобав собі дочку фабриканта або купця, тоді пані Мелітон мала б кого сватати. А так…
Та коли Вокульський повернувся з Болгарії і привіз капітал, про який розповідали чудеса, пані Мелітон сама завела з ним розмову про панну Ізабеллу й запропонувала свої послуги. Між ними відбулася мовчазна угода: Вокульський щедро платив, а пані Мелітон постачала йому всілякі відомості про родину Ленцьких та їхніх знайомих з вищого кола. За її посередництвом Вокульський навіть придбав векселі Ленцького та срібло панни Ізабелли.
З цієї нагоди пані Мелітон одвідала Вокульського иа його квартирі і принесла йому свої поздоровлення.
— Дуже розумно, пане Вокульський, беретеся до діла, — казала вона. — Правда, від срібла та сервізу користі буде небагато, але скуповування векселів — це вже щось інше!..
Одразу видно купця!..
Почувши таку похвалу, Вокульський відсунув шухляду, пошукав у ній і вийняв звідти пачку векселів.
— Оце вони? — спитав він, показуючи їх пані Мелітон.
— Вони. Хотіла б я мати такі гроші!.. — сказала вона, зітхнувши.
Вокульський узяв пачку обома руками й роздер надвоє.
— Видно купця?.. — спитав він.
Пані Мелітон пильно подивилась на нього, похитала головою і пробурмотіла:
— Шкода мені вас.
— Чому ж це, з вашого дозволу?
— Шкода мені вас, — повторила вона. — Я сама жінка і знаю, що жінок здобувають не жертвами, а тільки силою.
— Справді так?
— Силою вроди, здоров’я, багатства…
— Розуму… — додав Вокульський їй в тон.
— Не стільки розуму, скільки кулака, — додала иаиі Мелітон і в’їдливо засміялась. — Я добре знаю жіноцтво й не раз мала нагоду співчувати наївності мужчин.