Маленький принц
Шрифт:
– То вони їдять і баобаби?
Я сказав маленькому принцові, що баобаби не кущі, а височенні, з дзвіницю, дерева, і хоч би він привів навіть цілий табун слонів, то й вони не з'їдять і одного баобаба.
Почувши про табун слонів, маленький принц засміявся: - Їх би довелося поставити один на одного…
А далі промовив розважливо:
– Баобаби, поки виростуть, бувають зовсім маленькі.
– А й справді. Але навіщо тобі, щоб баранець їв маленькі баобаби?
– А то як же!
– одказав він, ніби йшлося про щось цілком очевидне. I мені довелося добре поміркувати, поки я здогадався, в чому тут річ.
Справді,
– Є такий закон, - сказав мені згодом маленький принц.
– Причепурився сам уранці, причепури гарненько і свою планету. Треба полоти баобаби зараз же, як тільки побачиш, що то не рожі, бо молоді пагінці рож і баобабів майже однакові. Ця праця дуже нудна, але зовсім легка.
Якось він порадив мені постаратися намалювати такий гарний малюнок, щоб усе це гаразд затямили діти і моєї планети.
– Якщо колись вони вирушать у мандри, - сказав він, - це їм стане в пригоді. Іноді якусь свою роботу можна й відкласти, нічого від того не станеться. Але з баобабами відкладати годі - тоді чекай лиха. Я знав одну планету, там жив лінтюх. Він не звернув уваги на три кущики…
З оповіді маленького принца я зобразив цю планету. Я не люблю повчального тону. Та люди так мало знають, скільки шкоди від баобабів, а небезпека для того, хто потрапив би на астероїд, від них така велика, що цього разу я роблю виняток і порушую свою стриманість. «Діти!
– кажу я.- Стережіться баобабів!» Я хотів застерегти моїх приятелів від небезпеки, що давно чигає на них, а вони не знають цього, як не знав я сам раніше, хотів попередити їх і тим-то так завзято працював над цим малюнком. Словом, моє повчання варте тієї праці. Можливо, ви запитаєте: чому в цій книжечці немає ще таких показних малюнків, як отсей із баобабами? Відповідь вельми проста: я старався їх намалювати, але нічого не вийшло. А коли малював баобаби, мене запалювала думка, що це річ невідкладна.
VI
О маленький принце! Потроху я зрозумів твоє невеселе життя. Довший час ти мав лише одну розвагу: милуватися вечірнім сонцем. Я дізнався про це вранці четвертого дня, коли ти мовив мені:
– Я дуже люблю призахідне сонце. Ходімо подивимось, як сонце заходить.
– Але ж доведеться почекати…
– Чекати? Чого?
– Щоб сонце сіло.
Спершу ти дуже здивувався, а потім засміявся сам із себе і мовив:
– Мені все здається, ніби я вдома! І справді. Всім відомо, що коли в Америці полудень, у Франції вже вечоріє. I аби за одну хвилину перенестися
– Якось за один день я бачив захід сонця сорок три рази!
I трохи перегодом ти додав:
– Бачиш… коли стає дуже сумно, втішно помилуватися, як сідає сонце.
– Виходить, того дня, коли ти бачив захід сонця сорок три рази, тобі було дуже сумно?
Але маленький принц не відповів.
VII
П'ятого дня, знов-таки завдяки баранцеві, я довідався про таємниці життя маленького принца. Він спитав зненацька, навпростець, ніби це було наслідком довгих мовчазних роздумів:
– Якщо баранець їсть кущі, то він і квіти їсть?
– Баранець їсть усе, що попадеться.
– Навіть квіти з колючками?
– Авжеж, навіть квіти з колючками.
– Навіщо ж тоді колючки?
Цього я не знав. Я саме порався: ніяк не міг одгвинтити в двигуні міцно закручений шуруп. Мене дуже турбувало, чим обернулася вимушена посадка: питної води лишалось обмаль, і я вже боявся найгіршого.
– Нащо ж ті колючки?
Як уже маленький принц про щось питав, він не заспокоювався, поки не діставав відповіді. Шуруп той дався мені взнаки, і я сказав навмання:
– Колючки ні на що не потрібні, квіти випускають їх просто од злості!
– О!
Відтак, трохи помовчавши, гукнув майже сердито:
– Я тобі не вірю. Квіти такі кволі. I простодушні. I вони підбадьорюють себе. Гадають, що колючі вони страшніші…
Я не відповів нічого. В ту хвилину я казав собі: «Якщо цей шуруп і зараз не піддасться, я розтрощу його молотком».
Маленький принц знов перебив мої думки:
– I ти гадаєш, що квіти…
– Де ж пак! Нічого я не гадаю! Я відповів тобі навмання. Я заклопотаний поважною справою!
Він глянув на мене здивовано.
– Поважною справою!
Він дивився на мене, на молоток у моїй руці, на чорні від мастила пальці, дивився, як я схилився над річчю, такою, в його очах, потворною.
– Ти мовиш, як дорослі!
Мені стало соромно. А він додав безжально:
– Ти все плутаєш… ти все перекинув догори ногами!
Маленький принц і справді дуже розсердився. Труснув головою, і вітер розмаяв його золоту чуприну.
– Я знаю одну планету. Живе там такий собі червонопикий добродій. Він не понюхав ні разу жодної квітки. Зроду не глянув на зірку. Нікого ніколи не любив. Він тільки й робить, що підбиває цифри. I цілий день торочить: «Я людина поважна! Я людина поважна!» - достоту, як ти. I дметься з пихи. А насправді він не людина, він гриб.
– Що?
– Гриб!
Маленький принц аж поблід із гніву:
– Мільйони років у квітів ростуть колючки. I мільйони років баранці все ж їдять квіти. То хіба це не поважна річ - зрозуміти, чому вони так стараються випустити колючки, які їм нічого не дають? Хіба це не важливіше і не поважніше, ніж рахунки червонопикого гладуна? I коли я знаю квітку, яка є єдина на світі і росте лише на моїй планеті, а якийсь баранець одного ранку з'їсть її, не тямлячи навіть, що він накоїв, це теж, по-твоєму, байдуже? Він зашарівся, потім озвався знову: