Мальви
Шрифт:
– Так, ефенді! – відповіли йому хором.
– Амурат загинув тому, – продовжував Ібрагім, – що був він боягуз і бездарний полководець, а я ваш вождь, найславетніший, наймудріший… – І тут запнувся султан. А що коли на це блюзнірство відповідять мовчанкою або хтось скаже: ні! Що тоді?
– Наймудріший з усіх султанів! – докінчили за нього.
Здалося йому, що над ним засіяв ореол небаченої могутності, він сміливо ступив уперед. За Ібрагімом поверталися слуги і падали ниць. І подумав султан: пройде він отак пішки через усю Анатолію і Румелію, усі народи впадуть так само
А чи так? У кого спитати? Вдивлявся в обличчя своїх слуг, та не знав із них нікого, тільки одна пара очей проймала його відданістю, запопадливістю, благанням. Це були очі Замбула.
Султан махнув рукою. Жест, видно, був удалим, бо раптом щезли всі, і залишився перед ним тільки потворний кизляр-аґа. Крізь заґратовану жовтими зубами яму рота поплили цілющі слова:
– Зірко блискуча, що очі засліплює, високий царю над царями, що тримаєш у руках своїх цілий світ, я вітаю тебе!
Ні, ні, то не був театр Кара-ґез. Він, Ібрагім, томлячись у тюрмі, сам не знав, хто він є. Це недолугий Амурат, заздрячи генієві Ібрагіма, запроторив його до темниці. Але народ знав, любив і чекав на нього.
– Ти єдиний володар на світі, що над усіма земними царями царюєш, я вітаю тебе, – лилися з рота Замбула такі потрібні Ібрагімові слова. – А якщо ще й залишилися люди за свою силу гордовиті, то й ті тремтять перед твоєю могутністю. Ти найсправедливіший із найсправедливіших, крихта неправди не впаде з рук твоїх. Та нагороджуючи добрих, мусиш карати лихих. Бо заповідав ще Селім Явуз: ріясет – сіясет! [99]
99
Вислів Селіма Грізного (1512—1520): «Панувати – це суворо карати».
Ібрагім обірвав красномовство Замбула, дав знак рукою, щоб підвівся, сказав коротко:
– Кажи все, що знаєш.
У Замбула заблищали очі, він не зумів приховати радості маскою смиренності. О, як тільки вдасться виконати доручення Hyp Алі, Замбул стане найбагатшою людиною в світі. Яничар-аґа обіцяє галеру золота зі скарбниці Едікуле, якщо не стане великого візира Аззема-паші. Візира, що тримається вже при двох султанах, найсильнішої в імперії людини. Найголовніше – посіяти в султана підозру, а далі ланцюг недовір’я обсотає візира і стиснеться врешті навколо його шиї. Хай стає на його місце Hyp Алі чи сам шайтан – Замбулові байдуже. Йому треба грошей, за які в далекій священній Медині купить землю і в розкошах доживатиме віку.
Кизляр-аґа почав здалеку. Він вийняв із рукава халата сувій паперу і розгорнув його. Тут були записані імена декого із прислуг.
– Не всі твої слуги, великий падишаху, раді з того, що наймудріший із султанів сів на престолі, – говорив улесливо Замбул. Він тицяв пальцем проти імен, а Ібрагім байдуже давав згоду на смерть незнайомих йому людей, яким після обіду зітнуть голови на султанській конюшні.
Замбул сміливішав. О, це вже багато значить, що султан слухає його. Він згорнув сувій, ступив кілька кроків назад, не зводячи погляду з Ібрагіма.
– Ти ще щось маєш сказати, Замбуле?
– Гнів
Султан насторожився, і це не пройшло повз увагу головного євнуха. Замбул опустив очі, замовк. Чи не забагато вкусив сьогодні?
Ібрагім згадав, що він уже десь чув подібний підозрілий натяк на великого візира. «Слухай добре, що говорить Аззем-паша…» Так, ці слова сказав Замбул на галереї в залі дивану. Що він знає про Аззема-пашу? Візир готує змову? Але ж досить султанові плеснути в долоні, і візира не стане. А хто тоді стане опорою султана в державних справах? Оцей кретин? Hyp Алі? Hyp Алі… Він визволив Ібрагіма з тюрми, так. Але від його рук загинув Амурат. Загинув тому, що не доплачував яничарам грошей. А що, коли Ібрагім не зможе заплатити другий, третій раз по п’ятсот піастрів на орту, хто захистить тоді його, якщо не буде Аззема-паші?
Підозра, та зовсім не та, яку хотів викликати Замбул, пройняла мозок Ібрагіма. Чи не хочуть яничари на чолі з Hyp Алі зробити його своєю іграшкою не тільки на день коронації, а й на весь час царювання? З допомогою Замбула…
Ібрагім уперше відчув, як його огортає повелительський гнів. Бліде обличчя налилося кров’ю, підступив до тремтячого євнуха.
– Що знаєш про нього?
– Він… він правив державою при Амураті і вірний був йому. Аззем-паша не радів, коли проголосили султаном тебе…
Про це здогадувався Ібрагім ще тоді, коли великий візир не надто поштиво підказував йому, хто перед ним виголошував такі ж промови. Ненавидів його, так. Але знищити нині керівника держави було б рівнозначним стяти собі самому голову.
– Що ти знаєш, Замбуле, про його сьогоднішню невірність моїй особі?
– Ні, ні… Я нічого не знаю…
– А хто тобі нарадив викликати в мене підозру до великого візира? – крикнув Ібрагім і простягнув уперед руку, наслідуючи позу Сулеймана Пишного.
Замбулові відлягло від серця. Ібрагім вправляється. Султан ще не став султаном. О, Замбул знає справжній гнів падишаха! Щоб витримати гру до кінця, кизляр-аґа в удаваному жаху впав і почав повзати по землі, лепечучи:
– О, прости, великий!.. Я сам… З безмежної відданості тобі. Амурат поводився зі мною гірше, ніж із собакою, валіде погорджувала мною – усе це лише через те, що я висловив свій жаль за молодшим братом Амурата, коли… А великий візир образив мою безмежну любов до тебе своєю холодною мовчанкою в той час, як увесь Стамбул весь край тріумфував.
Обличчя Ібрагіма подобрішало. Він ще був вразливим на ласкаві слова, бо ж небагато днів минуло від тюремного кібеля до трону. Якщо Замбул співчував колись Ібрагімові, то тепер стане його вірним псом. Султанові потрібні слуги. Плескати в долоні він навчився, виконуватимуть накази довірені люди.
– Живи, Замбуле, – промовив. – Ти нині отримаєш від дефтердара подарунок за вірність. Та якщо хоч у помислах затієш зраду, не сподівайся, що це сховається від мене. І тоді я накажу викинути твою голову за ворота сараю… А тепер поклич великого візира. Я чекаю на нього.