Марсові онуки
Шрифт:
Та Богатирьов не просто став на коліна, він ще й нахилився, наче віддав земний уклін… Але він не торкався чолом землі, а старанно спушував її лопаткою, розгортав руками.
Добров, що спустився за ним слідом, стояв, як на варті, з однією гранатною рушницею в руках, з другою рушницею за плечима і з автоматом на шиї. Він вартував Богатирьова.
Ілля Юрійович саджав на іншій планеті земні рослини.
Олекса, що стрибнув з останніх щаблів драбини, поклав важко дихаючого собаку й почав копати лопатою ямки.
Перші посланці
Ілля Юрійович піднявся з колін, виростався на весь свій величезний зріст, однією рукою обняв за плечі Олексу, другою — Доброва.
— Ну ось! Здрастуй, Земле-друга! Приймай шукачів! — сказав він. Собака встав, обнюхуючи грунт, зробив кілька кроків і тицьнувся носом у ногу Богатирьова.
— Але ж дихає, дихає! Жива наша Пулька! — сказав Богатирьов, поплескав собаку по загривку й подивився вгору.
Туман злетів кудлатою хмарою, оголивши гостроверху ракету й вершини папоротей.
Майже невидимі в летючій імлі, над лісом ширяли крилаті істоти.
Добров змінив гранатну рушницю н автомат і насторожено вдивлявся у небезпечні хмари:
— Ану, Олексо, пусти-но в політ голубочка нашого. Що він на твоєму плечі відсиджується?
Олекса взяв у руку голуба. Здавалося, він дихав зовсім нормально. Чорні бусинки його очей поблискували. Це був звичайнісінький сизий голубок.
— Ну, лети, віснику миру! — напучував Олекса і підкинув голуба.
Голуб спочатку затріпотів і піднявся по вертикалі мало не до хмар. Потім почав повільно махати крилами зовсім не по-земному, не по-голуб'ячому, хутче як чайка, що летить над хвилями. Щільна атмосфера дозволяла йому ширяти. Він став кружляти навколо ракети.
Дослідники з цікавістю стежили за ним.
І раптом чорною блискавкою вихопився з-за низької хмари крилатий звір з вищиреною зубастою пащею і на мить закрив голуба перетинчастим крилом. Потім трохи не впав на каміння, злетів над ним і сховався в туманних вершинах.
Голуб зник.
Собака гарчав. Шерсть у нього на загривку стала дибом.
— Це птеродактиль, — констатував Богатирьов. — Шкода сизого.
— Що ж ви не стріляли в цю гадину! — накинувся на Доброва Олекса.
— Стріляти тільки в крайньому разі, обороняючись, — суворо застеріг Богатирьов. — Роман має рацію. Витримка у нього є. Шкода голубочка. А справу свою він зробив.
Добров випустив на каміння варана. Ящірка пожвавішала, забігала, залізла на камінь, сповзла з нього, притаїлася, вистромила голову і стала озиратися, немовби виглядаючи здобич.
— Чує, що світ гадів тут, — зауважив Добров.
Пуля
Ілля Юрійович наказав дати планеру американців радіопеленг.
Добров почав монтаж автоматичної станції, спущеної Олексою через люк.
Птеродактилі зникли разом із туманом.
Ілля Юрійович ходив тепер з рушницею і автоматом сюди-туди, допитливо придивляючись до гущавини, мовчазної і загрозливої.
Пулька тривожно обнюхувала каміння.
Добров, працюючи, щось мугикав собі під ніс. Викрутка двічі зривалася й падала на каміння. У рукавицях все ж незручно було працювати.
Та ось він увімкнув станцію із світловою батареєю, яка заряджалася від денного світла. Тепер хоча б що скоїлося з дослідниками, прилади, захищені яйцеподібною бронею, триста днів записуватимуть венеріанську погоду, фотографуватимуть небо й навколишню місцевість, а на випадок наближення якої-небудь істоти знімуть її на кіноплівку. Через триста днів потужний радіоімпульс, пробивши іонізований шар венеріанської атмосфери, надішле на Землю в сотню тисяч разів прискорений запис звіту, який розшифрують, сповільнять і відтворять прилади на Землі.
Перші істоти, відбиті на плівці, зображення яких майже через рік побачать люди на екранах Землі, — три радянські зорельотчики, що обнялися перед об'єктивом станції.
Олекса схопив Іллю Юрійовича за руку, показав на небо.
Над їхніми головами, мало не зачепивши верховіття папоротей, пролетів планер.
Олекса замахав руками, перестрибуючи з каменя на камінь. Планер зник…
За ним, ніби наздоганяючи, мчали за вітром рослини з розчепіреним корінням.
— Кепсько, — сказав Ілля Юрійович.
Пулька заскиглила.
Розділ сьомий
МІСЦЕВА ГОСТИННІСТЬ
Аллан Керн і Гаррі Вуд стояли на димучій купині посеред туманного болота й дивилися один на одного.
Все було зрозуміло без слів. Загинув не тільки планер з апаратами дальнього радіозв'язку — загинули запаси продовольства, а найголовніше, запаси кисню…
Залізний Джон повільно повертав шоломоподібну голову й запасався враженнями.
Навколо трясовині тяглася вузька смуга сухішого грунту, за яким похмурою стіною підіймалися зарості папоротей. Їхні вершини ховалися в клочкуватому тумані.
— Про цю картину я мріяв на Землі, — трохи насмішкувато сказав Гаррі Вуд. — Мені завжди здавалося, що я вже бачив це…
— … у кам'яновугільних шахтах, — похмуро відгукнувся Керн. — Там зустрічаються відбитки цих бісових рослин, інколи навіть скам'янілі стовбури. Сподіваюсь, у венеріанській кам'яновугільній шахті через сто мільйонів років натраплять на наші скам'янілі тіла і ми попадемо в музей.