Марсові онуки
Шрифт:
Ілля Юрійович показав йому рукою вниз.
Обидва вони зовсім не думали про велич відкритого ними світу, а буденно вибирали місце для посадки.
Скелі на болоті. Мабуть, можна ризикнути. В крайньому разі негайно злетіти.
Реактивні двигуни ревіли… Це було могутнє ревіння земної техніки!
Ракета вертикально спускалася.
Поштовх. Ракета нахилилася. Добров готовий був дати «газ», та ракета ще раз хитнулась на вистромлених лапах і завмерла.
Дим, курява й пара обгортали корабель.
— Приїхали, хлопці! —
— Венера… — майже пошепки повторив Олекса, відчуваючи, що все тіло у нього наче налилося свинцем.
Вага становила тут 0,85 земної, та Олексу після тривалої невагомості вона не пригнічувала, а тішила, вливала енергію, жадобу діяння, силу.
У відсікові «космічного звіринця» гавкала Пуля.
Дим і пара розвіялися. Дослідники припали до вікон.
Стелився туман, насувалася темрява.
Велетенські червонясті стовбури, голі й гладенькі, без гілля, колонами тягнулися вгору. Там вони утворювали темні шатра. Трави під ними не було. Замість неї вузлами перепліталося змієподібне коріння. А поміж стовбурами простяглися… сіті?
Олекса так і завмер. Сіті! Майстерно сплетені сіті!
Та вчений заглушив у ньому мрійника. Це були ліани, чіпкі, що обвилися навколо стовбурів, хитромудро сплетені між собою. Гущавина здавалася непрохідною.
До болю в очах вдивлявся Олекса, намагаючись побачити хоч який-небудь рух.
Та насувалася пітьма. Скоро все зникло. Засвітилися вогники і в лісі, і на болоті. Якби не вони, темінь була б непроглядна.
Жителі Венери ніколи не бачать ні зірок, ні сонця…
Олекса вичікувально глянув на Іллю Юрійовича.
— Зачекай, — одразу зрозумів його Богатирьов. — Романе, ввімкни зовнішні мікрофони.
Олекса завмер. У вухах стукотіла кров.
І раптом зразу, без переходу, в кабіну ввірвалася хвиля звуків.
Далекий, уривчастий гуркіт грімкотливої колісниці або нестримної лавини каміння змінився близьким виттям. Потім пролунав пронизливий писк і зойк болю, надривний, хриплий. І раптом залопотіли крила…
Пулька несамовито скавучала і шкрябала перегородку.
Добров хотів увімкнути прожектор, та Ілля Юрійович спинив його.
Тепер чулося ухкання, рівне, розмірене.
Олекса вчепився в спинку крісла. Невже машина?
Почувся тріск ніби роздертої на частини тканини, і відразу — наростаючий свист, що завмер на граничній висоті.
Потім мелодійна нота, друга, третя… Співи? Олекса здивовано глянув на Іллю Юрійовича.
Той заперечливо похитав головою.
Добров засвітив прожектор.
І відразу замовкло все, наче вимкнули мікрофон, завмерло, причаїлося.
Тільки собака жалібно вищав у своєму відсікові.
Сліпуче світло вихопило з пітьми ближчі стовбури велетенських папоротей і сіті ліан, що чомусь побіліли тепер. Змії коріння немов застигли в боротьбі, задубіли.
У хащі заблискотіли зірочки… І ніякого руху.
Олекса не
«Оце чудово! — подумки вигукнув Олекса. — Що може бути краще для розвитку життя? Кисень біля поверхні є, як і гадали. Щоправда, його втричі менше, ніж на Землі, але він є. І може… Дихають же альпіністи на гірських вершинах!.. Та хіба дозволить Ілля
Юрійович вийти з ракети без шоломів. Слово буде за вараном, голубом і Пулею…»
Богатирьов уважно глянув на Олексу, на Доброва і оголосив:
— Завтра буде видніше… І на Венері.
«Спати? — жахнувся Олекса. — Хіба можна спати на чужій планеті першої ночі? Звичайно, не можна!»
Олекса чув, як крутиться у своєму відкидному «зуболікарському кріслі» Ілля Юрійович. Зовні долітали приглушені звуки. Мабуть, виводив вітер. Тварини неспокійно вовтузились у своєму відсікові. Олексі здавалося, що ракета тремтить від ураганних поривів, та, певно, вона тільки пружинила на посадочних лапах і стояла міцно… стояла на венеріанських скелях.
Усвідомити все це було просто неможливо.
І не тільки Олексі…
Ілля Юрійович все думав, думав про Венеру, все намагався переконати себе, що він уже на її поверхні, і раптом спіймав себе на тому, що думає про Землю. Не венеріанські велетенські папороті поставали перед ним, а тихий сосновий ліс. І навіть смолисті пахощі наче дмухнули звідкілясь, і не чужий поривчастий вітер, а свій, земний вітерець розкуйовдив бороду, і десь у селі, зовсім як Пулька, гавкав собака.
Стежина спускалася до річкової заплави Істри, про яку Ілля Юрійович співав своєму онукові: «Наша річка, наче обручка, в долині в'ється, Істрою зветься». А дворічний Микитась з розгону хлюпався у воду, верещав і бив по ній рученятами, здіймаючи бризки.
Протилежний берег річки був стрімкий, порослий лісом, завжди у затінку…
А на Венері, тобто тут, затінку не жди. Ніколи тут не визирне сонце. Хоч би вже швидше сходило…
І Ілля Юрійович, крекчучи, перевернувся на другий бік, потім несподівано сів і засміявся.
Олекса і Роман Васильович одразу ж підвелися. Вони не спали.
— Що, браття, не спиться на чужій планеті?
Олекса підвівся і притиснувся чолом до зовсім тепер холодного скла.
За вікном накрапав дощ. Звичайний земний дощ.
Дощові краплини були зовсім звичайні, рясні-рясні. Вони збиралися у струмочки і текли по склу, ховаючи лісові вогники… Зовсім як на лобовому автомобільному склі. Ех! Склоочисників не передбачили конструктори!
Олекса обернувся:
– Ілля Юрійович, можна співати?
— Співай, — засміявся Богатирьов. — Як же не співати, коли на Венеру сіли.
Розділ п'ятий
ШАЛЕНА АТМОСФЕРА