Маруся
Шрифт:
– Нiчого не можна зробити!
– 3 тим i поїхав. Моливсь Наум, моливсь… i що то вже плакав! Так i пiдпливе сльозами. Далi вийшов iз кiмнати, подививсь на Марусю, бачить, що вона, як тая свiчечка, догоряє, перехрестивсь i на думцi каже собi:
– Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грiшних, i навчи, що нам робити i як тебе слухати?
– Та з сим словом i пiшов.
Iде i за сльозами свiту не бачить. Позвав панотця, той аж здивувавсь, що така здорова дiвка у три днi як занедужала, а вже й на божiй дорозi. Поки панотець прийшов з святостю, Наум вернувсь i, крiплячись,
– Донюi запричастимо тебе! Чи не дасть бог швидше здоров'я?
– Я сього хотiла прохати… та боялась вас потурбувати… I вже здоров'я!.. Хiба спасення душi… коли б тiльки швидше… - ледве промовила сеє Маруся.
Кинулася Настя хату прибирати i сiни упорати, а Наум засвiтив свiчечку i ладаном покурив; аж ось i батюшка прийшов…
Поки Маруся сповiдалася, Наум iз Настею i хто ще був у них iз сусiдiв вийшли у сiни. От Настя i каже мужиковi:
– Нащо ти її так сполохав? Вона тепер подума, що вже зовсiм вмира, коли привели панотця?
– Що ж, стара, будемо робити?
– здохнувши тяжко, сказав Наум.
– А яково ж би нам було, якби вона вмерла без покаянiя?
– Та, що-бо ти, старий, говориш? Де їй ще вмирати? Ще тiльки сьогоднi четвертий день, як гаразд i занедужала…
– Але, четвертий! У бога усе готово, його свята воленька! Повелить, то я ще швидш її вмру, дарма що вона вже на ладан дише.
Сказав Наум та й вiдiйшов, гiрко заплакавши, i каже собi тихенько: "I коли б то господь послав менi сюю милость! Воля твоя, господи!"
Тут панотець кликнув, щоб усi йшли у хату, буде її причащати. Наум, тiльки сам живий та теплий, ще здужав пiдвести її до святого причастя… Маруся прийняла тайни Христовi, як ангол божий; потiм лягла, перехрестилась, пiдвела очицi угору i веселенько проговорила:
– Коли менi… така радiсть тут… пiсля святого причастя… що ж то буде у царствi небеснiм? Прийми i мене, господи, у царство твоє святе!
– Панотець, посидiвши i поговоривши дечого з письма, пiшов додому.
Трошки погодя чують, що кашель в Марусi нiби перестав i вже вона хоч i не стогне i буцiмто спить, так у горлi стало дуже хрипiти, а у грудях аж клекотить…
От Настя i каже до старого:
– Та єй-богу, вона не вмре; бач, їй полегшало.
– Мовчи та молись богу!
– сказав їй Наум, а сам аж труситься.
– Тепер, - каже, - янголи святiї лiтають над нею. Страшний час тогдi настає, як праведна душа кончиться. Нам, грiшним, треба тiльки молитись богу!
– Господи милостивий! Ти сам боїшся та й мене лякаєш.
Так сказала Настя не бачачи своєї бiди, а Наум знав добре усе, i знав, що до чого i пiсля чого що йде, та й каже:
– Коли б то бог милосердний сотворив таке чудо! Далi засвiтив страшну свiчку* (*Страшна свiчка - свiчка, яку запалювали в так званий страсний четвер.), поставив перед образами, а сам пiшов у кiмнату… i що то вже моливсь богу! Куди-то не обiщавсь iти на богомолля. Скiльки худоби роздати на церкви, старцям…
Як ось Маруся таки дуженько промовила:
– Таточку!.. Матiнко!.. А пiдiйдiть до мене. От вони й пiдiйшли. Наум бачить, що Маруся зовсiм змiнилась на лицi:
– Батеньку, матiнко, мої рiднесенькi! Простiть мене, грiшную!.. Попрощаймося на сiм свiтi… поки бог зведе нас докупи у своїм царствi.
Тут стала їм руки цiлувати; а вони так i розливаються, плачуть i її цiлують. От вона їм i каже вп'ять, та так веселенько й усе усмiхаючись:
– Спасибi вам, мої рiднесенькi, що ви мене любили!.. i кохали мене… Простiть мене, може, коли вас не послухала… або сердила… Менi бог грiхи простив… простiть i ви!.. Не вбивайтесь дуже за мною, бо се грiх… та пом'янiть мою грiшну душу… не жалуйте худоби, усе земля i пил… Годi ж, годi, не плачте ж… Бачите, яка я весела… там менi буде прехороше!.. Коли-небудь треба i вмерти… Ми недовго будемо рiзне; там год - як часиночка… Бачите, я не жалкую за вами… бо скоро побачимось… Васи… ох! Василечка мого як побачите, скажiть, щоб не вбивавсь.. скоро побачимось… Я його дуже, дуже любила!.. Горiшки мої положiть менi у руку, як помру, а платок… вернiте йому… А де ви? Я щось вас не бачу… Таточку! Читай менi… голосно молитви… а ти, матiночко… хрести мене… По-бла-го-словiть же… мене…
Наум став читати молитви, а Маруся силкувалася, та не здужала за ним i слова сказати; а вiн що скаже слово та й заллється сльозами, переплаче та вп'ять чита. Настя чи перехрестила двiчi та й знемогла i тут же впала. Сусiда подала Марусi у руку свiчку i вже насилу руку розправила, бо вже стала заставати… От вже i гласу її не стало чути… Наум нахиливсь та над ухом її голосно чита "Вiрую во єдиного бога" та "Богородицю"… а се вона - зирк очима та й сказала голосно:
– Чи ви чуєте?… Що се таке? Наум впав навколiшки i каже:
– Молiтеся усi! Янголи прилетiли по її душу!
Далi Маруся ще спитала:
– Чи ви бачите?
– та й замовкла… Здохнула важко… тiльки й промовила: - Мати божа!.. прийми… - i успокоїлась навiки!
Наум скочив, сплеснув руками, пiдняв очi вгору i стояв так довгенько. Далi пав перед образами навколiшки i моливсь: "Не остав мене, господи, отець милосердний, у сюю горкую годину! Цiлий вiк ти мене милував, а на старостi, як менi треба було у землю лягти, послав ти менi таке горенько!.. Укрiпи мене, господи, щоб я не согрiшив перед тобою!"
Кинувся до Марусi, припав до неї, вицiлував їй руки, щоки, шию, лоб i усе приговорює:
– Прощай, моя донечко, утiха, радiсть моя! Зав'яла ти, як садовий цвiточок; засохла, як билинка! Що я без тебе тепер зостався? Сирота! Пуще малої дитини. Об дитинi жалкують, дитину приглядять, а мене хто тепер пригляне?.. Тепер ти у новiм свiтi, меж янголами святими, знаєш, як менi тяжко, як менi гiрко без тебе: молись, щоб i мене бог до тебе узяв! Закриваю твої оченьки до страшного суду! Не побачу у них своєї радостi бiльш! Складаю твої рученьки, що мене годували, опатрували, обнiмали…