Маруся
Шрифт:
Далi Настя стала роздавати iз скринi усе добро, яке було: що дiвоче, - чи плахточку, чи запасочку, чи сорочечку, чи хусточку, чи що-небудь - роздавала вбогим дiвчатам та сиротам, що нi батька, нi матерi i що їм нiгде узяти; - а жiноче, - то серпанки, то очiпочки бiленькi, то платки на голову, що було наготовлено її дочечцi, - таким же жiночкам та удовам, усе вбогим; так що яка-то велика скриня були повнiсiнька, а тут тобi хоч би що зосталося; усе пороздавала i скриню вiддала на церков божу; i подушки, i рядна, - усе позбувала й царство небесне Марусi i за душу свою i Наумову; а далi i каже, перехрестившись:
– Слава тобi, господи, що було що роздати
– Де ж наш ще молодий?
От його i привели до неї. Обняла вона його крiпко, цiлує, плаче i приговорює:
– Зятечку мiй милий!.. Синочку мiй коханий… Як порох ув оцi, так ти менi зостався. От же твоя хусточка сватаная! Маруся без тебе усе її бiля серця носила, а вмираючи, заповiдала причепити її тобi, як будуть її ховати… Не забувай моєї Марусi i як вона тебе вiрно до смертi любила… Не забувай нашої з батьком старостi!.. Не покинь нас… приглянь нас у немощах!.. Нiкому ж нам буде i очей закрити, i пом'янути нас!..
Василь блiдний-блiдний, як тая настояща смерть, волосся йому розкудовчене, очi, мов у мертвого, дивляться i не бачать нiчого; руки неначе судороги покорчили, а сам, як лист, труситься; i незчувся, як тую хустку йому почепили за дояс; насилу промовив до Настi:
– Матiнко рiдненька!..
Та бiльш нiчого не змiг сказати. От, причепивши хустку, Настя перехрестила його та й каже:
– Бог тебе, мiй синочку, сиротиночко, удовець без вiнця, благословить i матiр його божа на усе добреє, тiльки не покидай нас!..
– Сказавши сеє, пiшла голосити над дочкою.
От як зовсiм управились, попи почали правити, що треба, покропили домовину святою водою, бояри положили Марусю у труну, а дружечки поправили на нiй коси та цвiточки i на голову положили ще вiночок (бо ще не була вiнчана), що самi зв'язали то з жовтих гвоздикiв, та з ромену, та з рiзних цвiткiв.
Сердешний Наум ледве ноги переставля, а ще таки хотiв закон сполнити: пiдiйшов до труни, перехрестив Марусю i каже:
– Поздоровляю тебе, Марусенько, на новосiллi… Бог послав тобi сей дом; почивай у нiм; нехай нi один злий чоловiк не поворушить твоїх кiсточок нi руками, нi язиком; щоб так тихо, як тепер лежиш, пролежала до страшного суду i з радiстю устала з сим святим хрестом.
Пiсля сього бояри й понесли з хати труну, а Наум таки ще услiд, хоч гiрко плаче, i ще таки посилкувався сказати:
– Прощай, Марусю, з мого дому! Недовго ти в мене гостила, та з тобою усегда радiсть була… Ти не вернешся вовiки, i я радостi не матиму тож вовiки!
От i понесли: поперед усього хрест святий з корогвами, далi кришка з мар, сукном мертвим покрита, несли чотири хлопчика, як янголи, i в них хусточки. Затим криша з труни, килимом покрита, а несуть її чотири боярина; за ними попи з свiчками i диякон з кадилом, а там дяки, та так прехороше та жалiбно спiвають, що хоч-не-хоч, так заплачеш. От тут пiшли дружечки по парцi, усi в свитах, i тiльки самi чорнi ленти покладенi на головах, без усякого наряду, i у кожної у руках зелена свiчечка пала. За дружечками iшла сама собi свiтилочка з мечем, за нею свашки, далi дружко i пiддружний, а за ними вже несли труну на марах бояри; а Василь, як, молодий, iшов з правого боку; на превелику силу iде i неначе й не вiн; нi до чого йому дiла нема, що йому скажуть, те й робе i туди йде, й очей не зведе з своєї Марусi… А вона, моя сердешна, лежить, мов голубочка, тим серпанком, що мався її на весiллi покривати, покрита уся, тiльки вид незакритий; i
Василь би то, може б, i не зiйшов би з мiсця, бо в нього i пам'ятi не було, так його вели два старости у рушниках пiд руку.
За домовиною iшли або вели сусiди й приятелi Наума i Настю, що так i розливаються, як тая рiчка. А дзвони? так господи! не перестають i усе дзвонять. А народу, народу! I за домовиною, i побiля домовини, i по вулицi напередi, i по воротям, i по плотам… що то i сказать не можна, скiльки їх там було. Поки донесли до церкви, то аж дванадцять разiв зостановлялися читати євангелiя i усякий раз пiдстилали бумажний платок. Який пiп прочита, тому й платок.
Вiдслуживши у церквi i службу божу i похорони, як слiдує, понесли тим же чином i на кладовище. Як стали опускаїи труну у яму, то вiд Настi подали двадцять аршинiв нерозрiзаних рушникiв та на них i впустили домовину… i що то! Увесь народ так i голосить! А Наум кинувсь навколiшки, пiдняв руки догори та й молиться: "Господи праведний! Твоєю волею осиротiв я, старець немощний! Тiло моєї дочечки вiддаю матерi нашiй землi; а душу прийми у царство своє… i не остав мене, грiшного!"
Далi став читати отченаш, аж поки зовсiм опустили труну i попи молитвою запечатали яму. Тут Наум устав, узяв землi у жменю… труситься, сердешний, та плаче, плаче! Кинув землю i каже:
– Дай нам, господи, ув однiм царствi бути з нею!.. Прощай, Марусю, у в останнiй раз! Нехай над тобою земля пером!
Тож i Настя так зробила. Як же прийшлось Василевi кидати, схватив землi у жменю, як зарида… затруситься, пальцi йому звело, i руки не може розправити, щоб сипнути землю у яму… трясся-трясся - так i впав нечувственний…
Тут увесь народ, кожний хоч по жменьцi, кидали землю у яму, щоб бути з нею ув однiм царствi, а далi бояри засипали лопатами, i зовсiм докiнчили, i верх вивели, i у головах поставили хрест високий та товстий i зеленою краскою обмальований…
От i уся Марусi пам'ять!..
Пришедши додому, i попи, i увесь народ, i трудящi стали лагодитися обiдати. Настя перша кинулась:
– Де ж наш Василь? Нехай мiй голубчик, мiй жених-удовець нехай сiда на посад сам собi.
Василя нема! Сюди-туди, де Василь?.. Нема нiгде…
Ськали-ськали… нема! Та вже один старий розказував, що ще на кладовищi пiдняв його, i трусив, i водою бризкав; нi на превелику силу вiн очуняв i, вiддихнувши трохи, сказав, що пiде проходитись. Чоловiк пустив його i пiшов до гурту, а де вже вiн дiвся, - вiн не вглядiв.
Кинулись бояри, хто помоторнiший, ськать його: шукали i на кладовищi, i по бору, i де то вже його не шукали… нема та й нема! Нiчого робить, без нього пообiдали.
Пiсля обiд, як усi, дякуючи Наума i Настю i поминаючи Марусю, порозiходились i як уже дома усе поприбирали, послав Наум у город до Василевого хазяїна, чи не там вiн? Не було й нема! Послав до родичiв - не чули i не бачили!
Справляли Наум i Настя вп'ять i третини, i дев'янини, i полусорочини, i сорочини як треба по-християнськи… I що то за обiди були! На усе село. Багато i старцям милостинi подавали. Василя же не було та й не було! I слух об нiм запав! Найбiльш журився за ним Наум, боячись, щоб вiн сам собi не заподiяв смертi. Сумуючи об сiм, частенько плакав, а рано i вечiр моливсь за нього богу, щоб його сохранив i на розум навiв, i привiв би його до нього, щоб було кому їх доглядiти.