Мерці
Шрифт:
Вони не встигли розпочати змагання, як у двір вийшла нова дівчинка. Вона упевнено пройшла у бік лавки і мовчки сіла на самий край, ґраційно схрестивши засмаглі ніжки. Знайомитися з нею не квапились.
— Хочете подивитись порнушку? — раптом сказало дівча.
— А що це таке? — майже в один голос вигукнули всі.
— Це такі заборонені фільми. За них платити треба, але в батька є «відик» — я дивлюся, коли його немає вдома. Якщо хочете, збирайте по карбованцю — я вам покажу…
Гроші були тільки в Аліни — зароблені чесною працею на батьківських вечірках. Їй було шкода розлучатися з чотирма карбованцями, але невідоме слово «порнушка»
Потім вони не раз збиралися на тій квартирі, й Аліну більше не нудило.
Так у життя веселої компанії з «царського села» увійшла ще одна товаришка з дивним іменем — Ліліана… *
Маленька Віра мріяла бути балериною. Вона зачинялась у своїй кімнаті, вмикала старенький програвач, одягала пишну спідницю з марлі, що лишилася з дитячих новорічних ранків, і під платівку Поля Моріа виробляла різні «па». Їй здавалося, що часом вона танцює не гірше від професійних балерин, яких бачила у театрі чи по телевізору. Мама з дитинства привчила її до театру. Іноді їй ввижалися дивні речі.
От, наприклад, сидить вона на виставі «Сплячої красуні», і раптом виходить конферансьє й оголошує:
«Шановна публіко! Просимо нас вибачити, але балет відміняється. Головна балерина захворіла і не зможе сьогодні танцювати. Чи є хтось у залі, хто знає партію Сплячоїкрасуні і зміг би замінити її?» Зал розгублюється і гуде, мов розбурхане море. I тут з найдальшого кутка лунає дзвінкий Віроччин голос: «Я станцюю!» «Йди-но сюди, дівчинко, — лагідно каже конферансьє, - ти справді можеш виручити нас?»
«Звичайно!» — сміливо відповідає Віра. На неї одягають білопінну пачку. І вона танцює…
А всі довколо дивуються: «О, який талант! Яке диво! Ця дівчинка врятувала виставу. Вона справжня балерина. Зарахуйте до театру без усяких іспитів».
Мама плаче на верхньому ярусі. Віру завалюють букетами. Їй так весело, так добре. І тільки трохи ниють пальці на ногах від незвички до пуантів. Ці фантазії були такі реальні, що після них Віра довго не могла прийти до тями і збагнути, чому замість оплесків вона чує, як у ванній ллється вода, а запах квітів змінюється на задушливий кухонний чад…
Іноді Вірі ввижалося й інше. Вона уявляла, що вона — Саманта Сміт, леґендарна дівчинка, що написала листа радянському політику та американському президенту проти ядерної війни. І відтепер це вона літає світом у дивовижній блакитній сукні, і всі впізнають її і зустрічають, як маленьку принцесу. Віра теж писала листи — політикам, акторам, спортсменам, і навіть одного разу звернулася до директора німецької фабрики іграшок з проханням надіслати їй таку ж ляльку, яку привезли дівчинці з десятого поверху…
Відповідей вона ніколи не отримувала. І вирішила, що це, мабуть, тому, що її мама — двірничка. Вони жили в центрі міста, у престижному районі, але Віру пригнічувала мамина робота. У двір з’їжджалися авта, з них виходили охайні хлопчики й дівчатка, прямували до
Вона врятувала виставу — вона врятує світ!»
Вірі було тринадцять, коли її справді помітили.
«Яка красуня ця донька двірнички! — сказала одна сусідка. — Прикро, що так погано вдягається». І ввечері принесла її матері цілий мішок свого старого одягу. У той вечір мама плакала і розповіла Вірі, що вона закінчила філософський факультет престижного вузу, але за фахом працювала лише три роки, потім народилася Віра, з її батьком стосунки не склалися і мати пішла з його квартири, гордо грюкнувши дверима, і лишилась майже на вулиці. Двірничкою вона пішла працювати для того, щоб був свій куток, та ще й у центрі міста. Відробляти двокімнатну квартиру на першому поверсі треба ще десять років. «Навіщо ти мене народила? — кричала їй Віра. — Дуже приємно мені бути донькою двірнички!»
З того вечора мати вирішила взяти у життя реванш.
І почати з Віриної освіти. У будинку навпроти жила стара напівфранцуженка Алоїза Абелівна. Про неї казали, що вона — з родини «репресованих». Іноді мати мила у неї вікна і витрушувала старі, але, як казала Алоїза Абелівна, дуже цінні ґобелени. Мати підрядилася прибирати у неї щодня, по вихідних прала й прасувала, а вечорами виводила Абелівну на вечірню прогулянку. І все це за те, що тричі на тиждень старенька займалася з Вірою французькою та англійською мовами.
Коли Віра вперше переступила поріг Алоїзиної квартири, у неї перехопило подих. Таке вона бачила лише у музеї! Це була не квартира — це була старовинна скринька. Цю назву для свого помешкання при думала сама Алоїза, так і казала — «моя скринька».
Чого там тільки не було! Маленькій Вірі здалося, що вона, як Мауґлі, потрапила до мертвого міста з його дорогоцінними скарбами. Вікна в квартирі були завжди завішені важкими портьєрами з якимось індійським візерунком, і в напівтемряві тьмяно мерехтіли металеві або мармурові (Віра вважала — золоті, діамантові, смарагдові) статуетки. Скрізь ви сіли ткані килимки з пасторальними сюжетами та чиїсь портрети, що заглядали Вірі прямо в очі, хоч би де вона стояла. Сама Алоїза зустріла її у важкому, як середньовічна сукня, халаті, розшитому золотою ниткою. Віра задихнулася від незвичного пряного запаху сандалових паличок, що тліли в кімнаті. Від мами Віра знала, що Алоїза Абелівна була дружиною відомого дипломата, який довгий час працював у східних країнах. Дипломат давно помер, а Алоїза витрачає зароблені ним гроші. Крім того, вона реґулярно отримує посилки від сина та доньки, що живуть у Франції та Ірані.
Навчання давалося Вірі легко. Вона з нетерпінням чекала часу, коли переступить поріг «скриньки», зручно вмоститься у старовинному кріслі навпроти дивовижного смугастого сфінкса — Алоїзи Абелівни — і та своїм рипучим голосом розпочне урок. Це були уроки не тільки мови — то були уроки життя. Іноді Абелівна так захоплювалася, що її розповідь про артиклі та наголоси перетворювалася на лекції з географії, історії та правил світського етикету. Майже всі уроки закінчувалися розповідями про численні любовні пригоди молодої красуні Алоїзи при дворі іранського шаха. Віра засиджувалась у старенької до ночі.