Мерці
Шрифт:
На пальцях — три каблучки: дві зі смарагдами та то ненька з діамантом. Вище ліктя — синець. Мабуть — бурхливе особисте життя. Незаміжня. Розумна. Зла».
«Заріна. Мовчазна. Iнтеліґентна провінціалка.
Темна конячка. Поки що — все». «Вовик. Павучиха з білими очима. Підлабузник».
Спостережень було небагато. Віра швидко допила каву і спустилася вниз.
Коли вона зайшла до кімнати, усі четверо стояли біля столу Заріни і про щось жваво розмовляли.
Помітивши нову начальницю, зграйка швидко пурхнула по своїх акваріумах.
«О
Аліна повернулася додому об одинадцятій.
— Знову збори? — невдоволено запитав чоловік. — Ваша відьма з вас мотузки в’є, а ви мовчите…
— Це не твій клопіт! У нас ще одна відьма — нова «замша»… — втомлено відповіла Аліна і попрямувала до ванної.
— А ти сподівалася, що це місце для тебе, дурненької? — ледь устиг вставити шпильку чоловік. — З тобою у Ліліани все скінчено, можеш не хвилюватися.
Аліна відкрутила кран і почала здирати з себе сукню — вона занадто пахтіла французьким коньяком, яким її випадково облили в ресторані.
«Проклята сука, — думала Аліна. — Ти ще поплачеш, погань така…»
Вона швидко натягнула нічну сорочку. Вже засинаючи, вона повторювала: «Іще поплачеш, суко!» *
Ярославу Володимир підвіз на своєму авті під самий під’їзд.
— Тебе провести до ліфту? — запитав він.
— Ні, сонечко, їдь додому, — відповіла жінка.
— А поцілувати? — кокетливо закотив очі Вовик.
Вони ніжно поцілувалися. Під час поцілунку Вовик поклав у її руку маленьку ампулу. Ярослава вислизнула з авта.
Вовик ретельно витер губи білою хусткою і за пустив двигуна.
Ярослава ще довго курила на кухні. «Треба з цим закінчувати, — думала вона. — Припиняти негайно, інакше — смерть, а то ще й гірше — дурдом. А там — сирий халат і божевільні очі, як у Ольги…». І щойно вона так подумала, як зовсім інша, незалежна від її розуму, сила підняла її і примусила швидко розпакувати одноразовий заштрик.
Голка увійшла в стегно легко. «Завтра, завтра усе буде інакше», — подумала Ярослава, поринаючи у вир кольорових інтеґралів. Її обступили легкі тіні. Голова схилилася на стіл. *
На порозі Заріна одразу ж потрапила у міцні обійми. В її вуха полилися безсоромні, жагучі слова.
Вона обожнювала цю брутальність, ці болючі обійми, усю цю гру.
Він притис її до стіни. Але їй спочатку кортіло одягти капці з рожевою облямівкою. ЇЇ капці. Їй кортіло швидше залізти у джакузі — ЇЇ джакузі. А потім витертись ЇЇ пухнастим рушником.
— Коли вона повертається? — запитав він.
— За тиждень, ти ж знаєш.
— А мені сказала, що завтра…
— За тиждень, — посміхнулася Заріна. — Ти — дурненький рогач!
Він більше не дав їй сказати ані слова. І тільки капці з рожевою облямівкою муляли йому очі… *
…Цієї ночі Віра прокинулась о пів на першу. Взагалі, вона була «совою», але сьогодні, повернувшися з роботи, вона ледь устигла випити
І вмить заснула.
Прокинулась теж одразу, ніби випірнула з під важкої хвилі незрозумілої тривоги. Вона знала, що все це минеться, щойно вона звикне до нового місця і почне працювати на повну силу. Віра вдивлялась у темряву. Вона намагалася не думати про роботу, але перед очима виринали обличчя її нових знайомих.
Віра знала, що ідеальних умов не буває, особливо зараз, коли настало різке розмежування в суспільстві.
Ідеальними вони могли бути лише там, де люди однаково бідні. Колись їй доводилося працювати, місяцями не отримуючи зарплати, харчуватися смаженою капустою чи консервованими кабачками з хлібом.
Вона добре пам’ятала нав’язливі мрії про шматок підрум’яненого м’яса з кров’ю і люто ненавиділа той час. Але тоді з людьми було простіше: під час обідньої перерви вони скидалися на пляшку дешевої «Iзабелли» й іноді навіть почувалися щасливими, у них було безліч часу для спілкування і однакові турботи про хліб насущний.
Великий білий місяць з ідеально рівними краями світив прямо в обличчя. Он воно що! На Віру завжди впливав місяць. У дитинстві вона навіть вигадала, що то її брат, і могла дивитися на нього до ранку. При повному місяці Віра ніколи не засинала. Місяць гіпнотизував її. От і зараз, упавши в якийсь транс, Віра не могла поворухнутися. Усі думки полишили її, і тільки із самої глибини мозку виринали асоціації…
Ось вона маленька… Такий самий місяць зазирає у вікно. На ньому темні плями, вони поволі зливаються і складають силует обличчя з глибокими проваллями очей, носа, вуст. Ось уже вона доволі чітко бачить це обличчя — старече, страшне, залите кров’ю. Воно схиляється над Вірою усе нижче. Віра кричить.
Обличчя вимальовується чіткіше — то вже стурбоване обличчя мами.
— Тихо, тихо… — шепоче мама, — усе добре. Це — сон. Зараз буде інший. Про кого ти хочеш?
— Про золотого птаха, — відповідає маленька Віра.
— Зараз буде сон про золотого птаха, — впевнено говорить мама і кладе на чоло свою холодну долоню.
«Хочу про птаха», — сама собі говорить Віра, але думки крутяться довкола роботи. Віра знову відчуває солодкаву нудоту, як тоді, при погляді в очі Ліліани Олегівни. Їй здається, що з переходом в аґентство у неї почалося «дежа вю» — якась давнішня, забута історія, в якій діють ті ж самі люди. Але де ж вона могла їх бачити раніше? Точно — ніде.
«Це просто втома! — заспокоює себе Віра. — Так на мене завжди впливає повний місяць. Якби я знала, що сьогодні — ніч повного місяця, запросила б до себе Альбика, і тоді б не було цих дурних думок». Альбик, або Альберт, був її давнім кандидатом у чоловіки. Вже кілька років він наполегливо пропонував Вірі руку і серце, та в неї ніколи не було вільного часу, щоби серйозно поставитися до цієї пропозиції. Крім того, Віра вже звикла жити сама.