Мушкетери
Шрифт:
— А сам вигляд печер не давав уяви про те, що за люди там нишпорили?
— Давав. Напевно, археологи. Все там було перерито найкваліфікованішим способом…
— Непогано! — промовив Тарасюк. — Загадки примножуються. Вже назбиралася ціла колекція. Давайте-но полічимо…
Фернан схвально кивнув.
— Загадка перша, — сказав Тарасюк. — Хто шукав у печерах стародавні рукописи і чому для нього стали закривати вхід у гори? Друга загадка: хто украв піраміду? Третя загадка: навіщо вкрали піраміду? Веселе життя!
— Життя як життя! — усміхнувся Фернан. —
— Знаєте, Грегорі, — казав Фернан, ставлячи перед Тарасюком чашку паруючої чорної кави, — адже мене вже охопив відчай. Майже рік просидіти в Хірбеті в надії знайти печери! А коли ці печери знайдені, не виявити в них нічого. Але тепер… Це як чудо — розповідь хлопчика про биків…
— Мені теж подобається ваша історія з биками, — усміхнувся Тарасюк. — Але не тому, що бики, а тому, що Саммілі.
— Тобто? — не зрозумів Фернан.
— Бачите, коли Бєлов припускає, що космічний корабель сів у мертву пустелю, — це одне. Але, коли виявиться, що пустеля була в ті часи осередком людської цивілізації, — це зовсім інше. Ваші бики — це, можливо, загублений місток між саммілітами і Хірбетською пірамідою. І знаєте, що я думаю? Треба шукати в Саммілі не лише биків. Мало що там… Чи не так?
— У вас забуяла фантазія, — стримано сказав Фернан. — Не треба поспішати з висновками. Навіть коли ваш колега Бєлов у принципі й правду каже, то зараз ще дуже обмаль фактів, аби щось стверджувати. Вам треба збирати факти.
— А я був певний, що ви наш прибічник! — розчаровано мовив Тарасюк. — Отже, ви гуляли на світанку біля піраміди просто з цікавості?
— Ні, не просто. Я цілком згодний з шановним паном Бєловим, що самміліти й Хірбетська піраміда загадкові і що цікаво спробувати розкрити їхню таємницю… Тільки треба зберігати спокій. До речі, я ж обіцяв ще одну загадку. Прошу пробачити!
Він вийшов з кімнати і через кілька хвилин знову з’явився, тримаючи в руках дерев’яний ящик, очевидно, дуже важкий.
Поставивши ящик на підлогу, Фернан відчинив кришку, оббиту зсередини товстою повстю.
— Дивіться, що знайшов Халід в одній печері ще до того, як там побували невідомі грабіжники.
Тарасюк нахилився над ящиком і побачив круглий предмет, покритий чорно-зеленою коркою.
На пласко зрізаному торці деінде виблискував жовтий метал.
Хвилин з десять він уважно розглядав те, що було в ящику. Потім вирівнявся і задумливо промовив:
— Хай не осудить мене вчена братія, адже ж це не що інше, як книга. Найсправжнісінький стародавній рукопис, тільки з чиєїсь дивної примхи зроблений з міді… Ви не пробували розгорнути її?
— На жаль, намагався. І ледь було не вчинив злочин. Відігнутий край одразу ж мало не перетворюється в пилюку. Тут майже не лишилося металу — суцільна жужіль.
— Потрібний хороший рентгенівський апарат, — так само задумливо сказав Тарасюк. — І бокс із маніпуляторами. Та — про всяк випадок — кіноапарат.
—
— Доводилось, і досить часто. У нас в інституті є реставраційна лабораторія… Послухайте, пане Гізе! Мідний згорток знайдено в Хірбеті, за кілька кілометрів від загадкової піраміди і не так уже далеко від загадкових саммілітів. Розшукайте рентген! Решту я беру на себе.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Кінець Мідного згортка
Через чотири дні Тарасюк зайшов до Фернана Гізе.
Програма відрядження зірвалась, — зразок матеріалу, з якого колись зробили піраміду, щез для Григорія безслідно. Зникла назавжди єдина можливість визначити час побудови цієї дивовижної споруди і порівняти її з часом утворення саммілітів.
У канцелярії губернатора при одній згадці про піраміду обличчя чиновників ставали кам’яними.
Тарасюкові не щастило почути ні слова про те, як було її підмінено і куди подівся ЇЇ оригінал. Щоправда, вусатий шофер, котрий привіз Григорія в Хірбет, познайомив його з молодим арабом, який стверджував, що бачив, ніби якісь “іноземці” розбили піраміду.
Але цей свідок нічого не міг повідомити про іноземців, лише сказав, що вони розмовляли не по-англійськи. Все це майже нічого не давало мушкетерові для розгадки того, що скоїлося.
— Не сумуйте, Грегорі, — потішав його Фернан. — Ваша робота тільки починається. Невдачі ще будуть не раз!
— Я не сумую! — відповів Тарасюк? — Я злий! Відчуваю, що є ворог, а не знаю, хто він.
Фернан спідлоба глянув на Тарасюка і тихо сказав:
— Усі ці дні я думав про долю викраденого з монастиря рукопису. І про долю манускриптів, які могли бути в печерах. Я не люблю стверджувати недоведене, але хотів би звернути вашу увагу на те, що на нашій планеті є одне сховище найцінніших документів, доступ до яких закритий для науки. Те саме, де зберігається, наприклад, сповідь Сальєрі, котрий, очевидно, справді отруїв Моцарта…
— Ватикан?
Фернан мовчки кивнув.
— І ви стверджуєте, — з сумнівом поволі говорив Григорій, — і ви стверджуєте…
— Я нічого не стверджую. Я просто звертаю вашу увагу на те, що таке можливе. Викрадений рукопис має пряме відношення до інтересів церкви. Отець Філіпп — ігумен, — той ладен був продати його хоч сатані, аби тільки гроші великі. От рукопис і зник… Припущення пана Бєлова теж торкаються інтересів церкви…
До речі, пам’ятаєте, вчора ви питали мене, чому професор Френсіс Клайд із Лайкського університету міг виступити проти гіпотези вашого друга? Та ще й наговорити при цьому дурниць, хоча він серйозний вчений. Президентом опікунської ради є там духовна особа — єпископ католицької церкви. Коли справжній винуватець якоїсь дії невідомий, я завжди запитую себе: а для кого корисна ця дія? Вдаюсь до поради стародавніх римлян… І, як правило, вгадую.