Мушкетери
Шрифт:
— Користі з нього було небагато, — сказав Фернан, — а все-таки шкода хлопця. Якщо знайшли нас по радіо, то, виходить, справа серйозна…
Тарасюк не відповів. Правду кажучи, він не дуже симпатизував Смітові.
Настав час вечеряти, Майї ще не було. Проте це не турбувало чоловіків, котрі за останні дні звикли до того, що вона повертається пізно.
Вони мовчки попоїли.
Григорію не хотілося спати.
Фернан, який перенервував через радіограму ще до приходу Віллі, теж порушив звичний розпорядок.
Вони
— Ти тільки уяви собі, — тихо промовив Фернан, — ще якихось шістдесят літ тому людина могла побудувати перший радіомісток на два-три кілометри. Сьогодні — радіомостище завдовжки в мільйон миль… Що буде через п’ятдесят років? Доберемось до якогось Тау Кита?
— Я не знаю, Коли це буде. Але ми з тобою, Фернане, як це не дивно, можемо прискорити цю подію, — озвався Тарасюк.
Фернан скептично посміхнувся.
Біля намету почулося голосне іржання.
— Нарешті! — вигукнув Тарасюк і відхилив брезент.
В нічній пітьмі виднілися лише зорі та невиразні обриси якоїсь темної маси.
— Надто пізно для молоденької дівчини! — пробурчав Фернан. — А втім, я й забув, що у вас прекрасний провідник…
— Де ви? — крикнув Григорій і зробив крок у пітьму.
Ніхто не відповідав. Тільки чулося важке дихання стомленої тварини.
Теплі кінські губи ткнулися Григорієві в руку.
Він швидко провів по шиї коня, потім по сідлу.
Сідло було порожнє і холодне.
— Що тут діється, хай йому біс? — сонно промимрив Фернан.
— Біда! — крикнув Григорій. — Майїн кінь прискакав сам!..
— Спокійніше! Спокійніше! — підбіг Фернан. — Коли б з ними щось сталося в дорозі, кінь ніколи б їх не покинув. Ти не знаєш тутешніх коней — вони не кидають господаря в біді! Очевидно, Майя з хлопчаком лишились у Джаббарі. От коли нам згодився б вертоліт Сміта!.. Тепер уся надія на коня. Погодуй його… Я до діда Джафара!
На світанку мертву ущелину розбудив стукіт копит і гул голосів. Перший ішов Вороний. Дід ні разу за всю дорогу не натягнув повода — кінь сам вибирав шлях.
Поминувши дві гостроверхі вершини на початку ущелини, кінь несподівано перейшов учвал, помчав прямо до невисокої скелі з пологою вершиною і як укопаний зупинився біля великої купи кам’яних брил.
Став, одкинувши назад суху, тонку голову, і тривожно заіржав.
Вершники скочили з коней і підбігли до каміння.
— Тут був вхід у печеру? — спитав Тара-сюк.
— Тут, — тихо відповів Джафар. Доторкнувся до однієї із брил і так само тихо сказав: — Пилу немає. Обвал стався цієї ночі.
— Ввечері! — почувся звідкись з-за каміння Майїн голос.
Через хвилину дівчина і хлопець стояли поруч з дідом.
— Живі! — вигукнув Тарасюк.
— Де кінь? — суворо сказав дід.
— Там! — Майя простягла руку
Халід завмер, не в силі звести очі.
— Нащо вам треба було тягти в печеру коня? — не витримав Фернан.
Але Майя ніби не чула його запитання. Вп’ятьох вони почали розбирати каміння.
— Дивний землетрус, — сказав Фернан, спираючись плечем на величезну брилу. — Звалилася тільки одна скеля і тільки в одному місці! Можливо, Майя все-таки пояснить нам, що сталося?
— А я й сама нічого не розумію… Ми втрьох були в печері — я, Халід і Віллі… Та ще Халідів кінь… Сміт фотографував нас.
Потім я дивлюся — щез. Я вийшла сюди. Бачу — він сидить на самому верху і, як завжди, свердлить дірки… Я ще й спитала, чи не набридло… Він сказав, що скоро закінчить. Тоді покликав Халіда і попрохав його принести бачок з водою від вертольота; вертоліт стояв он там.
Потім Віллі навіщось вилив усю воду в дірки і засунув туди якісь дроти.
Тоді він спустився із скелі, сів у вертоліт і помахав нам рукою. Коли вертоліт полетів, ми з Халідом повернулися назад — і замість входу в нашу печеру…
— Вибух? — швидко спитав Тарасюк.
Майя похитала головою.
— Навіть звуку обвалу не чули. Щоправда, вертоліт тріщав над самим вухом… Халід нізащо не погоджувався піти без коня. Довелося послати до вас Вороного — самого…
Ще один камінь, ще один — і зверху з’явився чорний пролом.
Халід перший видерся нагору, засунув голову в отвір і, енергійно працюючи ліктями, протиснувся між стелею печери і брилами кам’яних уламків.
Сонце вже зайшло, коли коня було нарешті звільнено з полону. Ліхтар, взятий Фернаном, уже не світився — кінчилася батарея. Відра, щітки, Майїна сумка — все так і лишилось у печері.
Григорій довго не міг заснути. Він лежав із заплющеними очима і в думці перебирав події останніх місяців, намагаючись відшукати в них якісь факти, котрі допомогли б йому зрозуміти те, що сталося сьогодні.
Без сумніву, дивний обвал зробив Сміт. Отже, і його раптовий від’їзд — не випадковість.
Але навіщо? Для чого йому треба було робити цей обвал? І що за дивний вибух — без грому, без летючих уламків?
Тарасюк розплющив очі й сів. Над суцільною темрявою ущелини блискотіла золотим розсипом зірок широка небесна дорога.
…Піраміда в Хірбеті. Печера в Джаббарі. Ще раніше — галасування іноземної преси з приводу гіпотези Бєлова…
Через одну точку можна провести скільки завгодно прямих у будь-якому напрямку. Але те, що він, Тарасюк, не провів єдино можливої прямої через дві точки — сичання газет і викрадення піраміди, — було безглуздою недбалістю. Ще добре, що Майя і Халід під час вибуху не були в печері!