Мушкетери
Шрифт:
Григорій задрімав десь перед світанком, коли на зеленкуватому сході залишились тільки найбільші зорі. Останнє, що він пригадав, засинаючи, були слова незрозумілої телеграми: “Ваша піраміда переїхала…”
Ледь зайнялося на світ, Майя розштовхала мушкетерів, узяла їх попід руки і повела до розчищеного входу в печеру.
— Зараз ви побачите гостя з космосу, — попередила вона. — У кого слабкі нерви, хай зостається на свіжому повітрі.
Фернан усміхнувся, дістав сигарету, закурив і присів на камінь.
Тоді Майя схопила Григорія за рукав і потягла за собою.
З хвилину вони стояли зажмурившись,
— Раз! Два! Три! — подала команду Майя.
Григорій розплющив очі.
Прямо навпроти вхідного отвору стояв, по кісточки увійшовши в камінь, велет у скафандрі. Глибока свіжа тріщина пересікала круглий шолом. Величезні безпалі руки звисали вздовж могутнього тулуба.
З двох отворів у шоломі було зрозуміло, кого хотів зобразити художник.
— Можна збожеволіти! — вигукнув Тарасюк. — Фернан! Швидше сюди!
Він вискочив з печери, схопив фотоапарат із спалахом, миттю прибіг назад і сфотографував шістдесят чотири кадри — більше котушок з плівкою в нього не було.
…Назавтра Григорій відіслав у Москву короткий звіт про Майїну знахідку, фотографію Зійшлого з неба і прохання продовжити відрядження на два місяці для вивчення фресок Саммілі.
А через два дні табір перенесли в ущелину Джаббар.
ЧАСТИНА 4
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Дудников у всій своїй красі
Досі нам не було нагоди показати на повну силу одного з учасників подій, що описуються в цій книжці. Щоправда, ім’я його згадувалось, і навіть не раз. Недобрим словом поминав його Григорій Тарасюк. Дещо двозначно — академік. Нарешті якось цей самий учасник подій проявив себе в дії: поставив кілька запитань Майї Кремньовій на засіданні Сектора фізичних методів дослідження доісторичних пам’яток і утримався голосувати за Майїну поїздку в Саммілі. Та все ж таки, як уже мовилося, показати його на повний зріст ще не було нагоди. І автори тут зовсім не винуваті.
Справа в тому, що Дудников взагалі ніде не був головною дійовою особою. Хоч у свій час був однокурсником по університету, він уже встиг стати доктором наук, тоді як Тарасюк ходив у кандидатах. Одначе Дудников ні разу в житті не посідав посади головного, завідуючого, начальника, керуючого І таке інше.
Чомусь завжди головним призначали когось іншого, а Дудников ставав заступником. В університеті він був заступником голови студентського наукового товариства. В інституті — заступником ученого секретаря. Під час експедицій, в які він, до речі сказати, від’їжджав у порівнянні
Проте, судячи з усього, становище “зама” цілком влаштовувало Дудникова. В усякому разі, ніхто й ніколи не чув од нього ніяких зазіхань на якусь “головну” посаду.
І якщо зараз Дудников виступає в ролі головної дійової особи, то лише через те, що так нещасливо склалися для нього обставини…
До певної міри Дудников був прямим Майїним антиподом. Якщо Майя завжди точно знала, чого вона хоче, то він завжди точно знав, чого він не хоче. А найрізноманітніші небажання Дудникова сходились врешті-решт на одному — на небажанні будь-яких змін.
Із величезної кількості видів стану, в якому може перебувати фізичне тіло, Дудников визнавав лише два: стан спокою і стан прямолінійного й рівномірного руху.
Будь-яку дію, що могла б призвести фізичне тіло, котре називалося доктором історичних наук Дудниковим В. С., до якогось іншого стану, крім двох вищезгаданих, він сприймав як особисту образу.
Та навчений великим життєвим досвідом, він розумів, що найкращий метод оборони — це наступ. І тому охоче приєднувався до різноманітних нових течій, займаючи в них крайні, ар’єргардні позиції. А коли новатори починали звинувачувати свого Колегу в консерватизмі, він у найсерйознішому тоні повторював своє улюблене прислів’я: “Консерватор потрібний для прогресу, як гальмо для машини”.
І ця тактика цілком виправдувала себе. “Підбурники спокою” були, як правило, раді бачити в своїх лавах людину, що мала репутацію солідного вченого мужа, незаплямованого всілякими ризикованими ідеями. А ті, які любили стан спокою, були вже спокійні від того, що один із них вважався своїм у таборі “противника”. Ну, а начальство?.. Дудников був для начальства певною гарантією проти надмірних “збочень” інститутської молоді — своєрідним гіроскопом, що гарантував конче необхідну в науці сталість. Відсутність хитань, вібрації та інших не завжди бажаних фізичних явищ.
З усіх цих причин пропозиція директора інституту про призначення Дудникова заступником голови Сектора фізичних методів дослідження доісторичних пам’яток не викликала ні в кого заперечень. А коли Тарасюк поїхав у Саммілі, заступник став головою. Точніше, т. в. о., тобто тимчасово виконуючим обов’язки…
Однак ці три літери не врятували становища. Всупереч своєму правилу, Дудников раптом виявився офіційним головою вельми ризикованих, як на його погляд, справ. І це Дудникова дуже пригнічувало. Досі у відповідь на запитання про гіпотезу Бєлова він міг сміливо відповісти: “Я гіпотезами не відаю… Моя функція — історична Інтерпретація результатів досліджень. Якими б методами, з вашого дозволу, вони не велись…”
Тепер він відповідав за все. Навіть і за цю чудернацьку гіпотезу.
З тієї самої хвилини, коли літак з Тарасюком і Кремньовою зірвався з бетонної доріжки Шереметьєвського аеропорту, Дудников мав якесь надзвичайно неприємне відчуття хисткості: ніби хтось постійно тягнув його вбік від твердого і ясного шляху, і він ось-ось мав упасти в яму.
Особливо посилилось це відчуття після того, як схильний до різних авантюр Тарасюк прислав повідомлення про так званий портрет так званого космонавта…