Мушкетери

Черненко Михаил Борисович

По-третє. Настав час вилучити питання про відвідини нашої планети посланцями інших космічних цивілізацій із монопольного вжитку авторів фантастичних літературних творів і почати систематичні пошуки вимпела, котрий міг бути залишений на Землі”.

Тарасюк акуратно поклав рукопис на стіл, ліг на диван, заклав долоні за голову і став вивчати стелю.

Через кілька хвилин він байдужим тоном поцікавився:

— Ти цю штуку сам вигадав?

— На жаль, не сам. А що, зачепило?

— Доведи! — не відповідаючи на запитання, все

тим же байдужим тоном сказав Тарасюк.

— Прошу!

Серьогін обережно витяг із кишені й поклав на диван блакитнуватий, схожий на краплю предмет. Тарасюк не поспішаючи підвівся, взяв лупу і почав розглядати камінь.

— І як ця штука називається? Самміліт?

Серьогін мовчки кивнув.

Тарасюк підійшов до полиці, дістав одну з темно-синіх книжок, що стояли зверху.

— Поглянь! Поглянь! — сказав Серьогін. — Том дванадцятий, сторінка сто сорок шоста, між “Саммером” і “Самнітами” нічогісінько немає.

— Ти маєш рацію, — підтвердив Тарасюк. Він закрив книжку й поклав її на місце. — І все-таки настав час забрати це питання з-під відання писак і почати пошуки. Чи не так?

— А як ти думаєш? — спитав Серьогін.

— Що ж тут думати! — вигукнув Тарасюк. — Починати, то починати!

Він зняв з полиці ще одну книжку і, перегорнувши з десяток сторінок, простяг її Серьогіну:

— Читай!

Леонід прочитав:

— “Саммілі — оазис в Сірійській пустелі, за двісті миль від Хірбетського нагір’я. Розташований в населеній місцевості. Висота — 800 метрів над рівнем моря. Клімат континентальний. Шляхів немає. Визначних пам’яток немає. Відомий знахідками предметів, які вчені відносять до скляних виробів стародавніх народів”.

— Зрозумів? — Тарасюк значуще глянув на друга. — Книжка ж 1923 року. Поки що все збігається… Стривай! Стривай! Як там написано — “За двісті миль від Хірбетського нагір’я”? Той самий Хірбет!

— Який той самий? — здивовано, розтягуючи слова, мовив Серьогін.

— Якщо не брати до уваги працівників довідкових бюро, то найбільш непоінформовані люди на землі — журналісти, — зауважив Тарасюк.

— А все-таки?

— Тиждень тому одна французька газета опублікувала фотокопію пергаментного сувою, знайденого нещодавно поблизу Хірбету. В сувої згадується Христос. А рукопис — другого століття до нашої ери. Зрозуміло?

Серьогін кивнув головою.

— А я думав, наша ера починається з дня народження цієї легендарної істоти…

— Правильно думав! — підтвердив Тарасюк.

— Як же може людина з’явитися на світ до свого народження?

— Справді, дивно. Не ти один — весь світ дивується…

— А в тебе не завалялася часом ця газетка?

— Чого нема, того нема. Адже мені, сам розумієш, один біс — що Бог-отець, що Бог-син… Самий факт цікавий. В наш час знайти такий стародавній рукопис… Хотів би я побувати в цьому Хірбеті!

Тарасюк схопив стілець, поставив на нього табуретку, підсунув усю споруду до дверей і поліз угору — на антресолі.

Серьогіну

не лишилося нічого іншого, як ухопитися за табуретку й по можливості краще підтримувати всю піраміду, поки Тарасюкові ноги не зникли між кінцями лижних палиць, альпенштоків та якихось ящиків.

Не менше як з півгодини Леонідові було чутно лише сопіння, сердитий шепіт і кількаразове “ап-чхи”. Нарешті з-за ящиків вихопилася хмара пилюки, а потім виткнулася Тарасюкова голова.

— Тримай! — І Григорій почав кидати вниз грубезні книжища з обшарпаними корінцями. Серьогін ледве встигав їх ловити.

Григорій зіскочив з антресолей і злісно просичав:

— От тобі й Близький Схід — в найдальшому кутку лежав!

Леонід узяв перший, що трапився, пошарпаний том, стер пилюку і почав роздивлятись фотознімок якогось храму.

— Не те, не те! — Тарасюк безцеремонно відсунув книжку набік. — Давай біля Саммілі. Здається, є там поблизу одна цікава штуковина… Та ось вона!

На кольоровій літографії-вклейці Серьогін побачив на тлі гір кілька напівзруйнованих стін і коло них тригранну піраміду.

Книжка була німецькою мовою.

Леонід сказав:

— Дер, ді, дас… — і розвів руками.

Крім слова “Хірбет”, він зовсім нічого не розумів.

Тарасюк презирливо примружився:

— Між іншим, Льоня Серьогін вивчав, здається, у школі і в інституті іноземні мови? Ех ти! Гаразд, слухай!

“Той, хто знехтує труднощами важкої подорожі, порадує себе спогляданням дивної, геометрично правильної піраміди, вирубаної із суцільної скелі. Висота її близько двадцяти метрів, три кути спрямовані точно на північ, схід і захід. Можна лише гадати, навіщо здався стародавнім завойовникам, які прийшли в ці краї в четвертому столітті до нашої ери, такий величний пам’ятник і на честь якої події його споруджено…”

— Ну й старожитність! — зневажливо сказав Серьогін. — Четверте століття до нашої ери!

— Багато ти розумієш! — заперечив Тарасюк. — Скажи, будь ласка, звідки він узяв, що піраміду збудували “стародавні завойовники”? Не знаєш? Ну, то я тобі скажу. Це найпростіший спосіб. Приміром, я знайшов стародавній шолом. Хто тут жив у тому столітті, котре я вивчаю? Монголи. Але монголи не носили таких шоломів. Біда! Дізнаємося, хто тут жив до монгольської навали. Печеніги? Чудово. Так і запишемо: я знайшов печенізький шолом! Зрозумів?

— Ти й справді знайшов печенізький шолом?

— Не я — Дудников.

Серьогін вихопив з кишені блокнота і коротко там записав: “Шолом. Печеніги. Дудников”.

— А хто це — Дудников?

Тарасюк осудливо зиркнув на Серьогінський блокнот.

— Є у нас в інституті одна така особа. З тих, кому все на світі ясно і просто. Простіше од дірки від бублика…

— Я бачу, в тебе з ним контри, — усміхнувся Леонід.

— Хай йому грець, — відмахнувся Тарасюк. — Не про нього зараз мова. Ти зрозумів, про що я тобі казав?