На Розпутті

– А, нарешті й ти!

– А хоч би й я!

І два молоді інтелігентні парубки, привітавши такими словами один одного, додали потім, цілуючись:

– Здоров, здоров, братику!

Можна було бачити з їх привітання та з осяяних радощами очей, що вони були друзями.

Той, що приїхав, був ставний, високий парубок. Зчорна-сірі очі в його дивилися сміливо, енергійно, гордо; тонкі губи стискалися твердо й міцно,

та й усе молоде обличчя сяло силою, вродою та веселою певністю в собі; розум, що виразно світився в очах, проймав кожну риску на інтелігентному видові.

Другий, той, що стрівав свого товариша серед невеличкої міської світлички, був зовсім не блискучий. Постать кремезна, широка в плечах, але не дуже висока; обличчя спокійне, симпатичне, але навдаку чи чепурне; у першого самі ясні вуси, а в цього невеличка борода і очі темні сидять глибоко; крутий високий лоб, хоча його всього не видко: волосся не зачісане так поетично назад, як у першого, а вистрижено коротко і розчі-сано по-мужичому на лоб. У всій постаті, як спершу глянеш, брало очі тільки одно: був із себе дужий. Правда, очі дивилися хоч тихим, але зважливим поглядом, та до цього вже треба було придивлятися.

Перший був - Гордій Раденко, а другий - його друг та товариш змалечку - Демид Гайденко. Обидва вони вчилися в університеті, тільки Раденко на юридичному, а Гайденко на медичному факультеті. Обидва, відколи зробилися студентами, жили взимку вкупі, а влітку їхали на село додому: Гайденко до батька, а Раденко - до свого опікуна й дядька. Раденко матері не знав,- вона вмерла в той день, як він, її перший син, побачив світ; через п'ять років умер і батько, невеличкий панок, хлопця ж узяв до себе і виховав дядько, бо що після батька зосталося, те за позички пішло. Обидва хлопці і цього року, як здали останнього екзамена в університеті, поїхали на село; але Гайденко приїхав назад до міста раніше на місяць: батько одну таку справу в місті, що треба було щодня тут бути, і узяв се діло собі. Клопочучися тією справою, працюючи в книгозборі, він дожидався свого товариша, і оце, нарешті одного веселого літнього дня 189... року Раденко приїхав.

Обидва були раді, а надто Гайденко.

– Ну, що ж ти там поробляв? Чого так довго не їхав?

– Ат,- махнув рукою Раденко і почав розказувати через віщо. Розказав також, що дядько дав йому тільки 500 рублів на початок господарства, переказував деякі сільські новини,- а поки покликано їх обідати.

По обіді обидва пішли з хати. За будинком, у тісному міському подвір'ї, клаптик землі заріс вишниною. Се звалося "садом", і в йому в одному місці був холодок. Туди й прийшли наші парубки та й полягали на траві.

– Гарно!
– сказав Гайденко.

– Надзвичайно!
– відмовив іронічно Раденко.- Кращого й бути не може над цю мізерію.

– Ну-ну, не лайсь!
– усміхнувся Гайденко.- Адже сам сюди пішов - усе краще, ніж у хаті. Не скрізь же такі сади, як у твого дядька.

– Хто вже приїхав?
– перепинив Раденко.

– Тільки Квітковський у місті.

– А! Квітковський! А що ж він?

– Більше нудьгує...

–

Чудні є люди на світі!
– промовив, трохи підводячись та

спираючись на лікоть, Раденко.- Чого він кисне? Мучиться над "світовою загадкою"?

– А хоч би й так.

– Und еіn Nаrr wartet аuf Аntwort!.. [1]– промовив крізь зуби Раденко.- І не діждеться!
– додав трохи згодом.- Якого тут чорта розуміти? Хіба шукати безсмертя душі, чи що? Чи може, загубивши персонального бога,- шукати бога - світову силу, як то роблять німці? Так се ж тільки німці можуть робити!

– Помиляєшся; почали се робити не німці, а греки.

– Один кат! Я розумів життя так, як воно є, одкинув усі ілюзії, всі забобони - і дивлюсь на світ тверезо. Я розумію своє становище.

– Становище дресированої товарний,- промовив замислений Гайденко.- Таким поглядом, такою відмовою не можна задовольнитися.

– Ти завсігди був метафізиком,- махнув рукою Раденко,- а тепер цей Квітковський ще далі, здається, тебе на той шлях посунув. Кажи - ще що у вас є?

– Кажу ж: нічого! Хіба що стрівся недавнечко з Давиденком.

– Він досі в своїй управі?

– І досі, і опріче неї більш нічого не хоче знати. Я, каже, земський діяч, і цього з мене досить.

– Якби ж з тієї діяльності була яка користь... Ну, в усякому разі - я незабаром сам усе побачу, бо ти поганий оповідач,- промовив Раденко.- Завтра зайдемо до Квітківського,- тільки я боюсь, що він буде через лад кислий.

– Ти сьогодні злий! Квітковський кислий ніколи не бува,- він тільки нервовий дуже. А тепер він навіть спокійніший - з того часу, як Ганна Михайлівна приїхала.

– Се його сестра, та, що ти з нею "друзями змалечку"?
– спитав Раденко.

– Ну, друзями змалечку ми з нею не були, бо ти сам добре знаєш, що я тільки два роки у їх прожив, та й то не змалечку, а вже тоді, як у гімназії був.

– Та як ти в їх опинився? Я забув.

– Тоді ще живий був їх батько, а мій батько був знайомий з ним та й оддав мене до їх на кватирю.

– А чом же я ніколи не стрівав у Квітковського тієї Ганни Михайлівни?

– Бо ти ж знайомий з Квітковськими тільки рік, а вона саме цей рік, довчившись у гімназії, жила в своєї тітки на селі, а приїхала до брата недавнечко - ще й місяця нема.

– Що воно за дівчина?

Гайденко не відразу відмовив:

– Свідома українка... щира, запевне.

– Ну, ці панянки усі здаються щирими, поки заміж підуть.

– Не знаю...- Гайденко знов замовк, а далі додав: - Не думаю так про цю.

– Побачимо!
– відмовив Раденко, підводячись.- Але ж ходім уже в хату, бо сонце припіка.

Сонце справді посунулося по небу, і єдине холодкувате місце в "саду" зникло. Товариші повставали й пішли в хату.

Але треба трохи більше сказати про їх.