Нація
Шрифт:
Але найдовше дивився Дмитро на доньчине обличчя. Губи в Тані були припухлі й широкі. Дмитрова мама казала, що дитина в них добра, бо має великі губи. Ось коли б знайшлася для неї згодом котрась людська дитина з такими ж губами — у хаті добру не перевестися й сварки не знати.
На що Таня смішно й незлобливо огризалася:
— Буду шукати собі чоловіка абиякого, аби лиш із м'ясистими губами.
Таня мала Оксанині губи й Оксанин меткий язик. Усе решта було Дмитрове. Так казала Дмитрова мама, так казали в селі, так бачив і сам
І ось стоїть він на колінах, немов перед іконою, перед своєю дитиною, й вишукує в ній чужинські риси, й кривавить душу страшними чорними здогадками, й лютиться чорною, недоброю люттю на невинне дитятко, що тримає рожеву долоньку під щокою — й найфантастичнішим сном своїм не може приснити, що зробилося в татовій душі…
Але хіба це не його вилиці, що роблять лице строгим, майже трикутним, різко звужуючись перед бородою?
Чи не його вузький і довгий ніс із помітним горбиком та дрібним ластовинням?
Що він хоче, вкляклий, коли й глибокі пасльонові очі — теж його?
І широкі долоні з довгими пальцями, й приплюснуті, наче врослі в голову, акуратненькі вушка…
Це все його, його тата і його діда. І…
«І» було не Дмитровим.
«І» було нічийним.
Ні Оксанина, ні Дмитрова родина не мали світлого волосся.
Усі Проданюки й Продани могли змагатися з циганами за кольором волосся, лише одна Таня носила густу пшеничну косу, правда, з Оксаниним запахом, лише з нічиєю барвою.
Дмитро про те чомусь ніколи не думав і не подумав би, коли б не п'яний Татарин. Але в п'яного на язиці…
Та ні, він таки б не додумався сам до такого, бо дотепер дивився на доньку, як на себе в дзеркало. Дмитро не такий дурний, щоб не знати, що в тих невидимих генах порушуються технології й закони.
Ба, зрештою, хто, коли й за ким ходив, що може сказати достеменно, чи колись котрась його прабабця не обійняла дужче, ніж свого, котрогось чужого — білішого — чоловіка?
Чи колись чужий, біліший за його прадіда, чоловік не згріб Дмитрову прабабку в свої руки десь у солодких малинах чи в оборозі з сіном? У їхньому краї стільки воєн перейшло, стільки люду… життя всяке, а люди — слабкі. Все могло бути.
Але отут, навколішки перед доньчиним диваном, зачув Дмитро вперше, як заворушилася в грудях холодна гадина неприязні до світлого Таниного волосся.
Так-так, не до самої Тані, а лише до її волосся.
І відтоді начебто щось стало з чоловіком…
Дмитро приходив із роботи, сідав на хатні цементовані сходи й дивився, як у дворі граються його діти. Він міг сидіти годинами, не реагуючи на Оксанину безконечну балачку, то в кухні, то в стайні, то біля криниці. Він мовчав. Його начебто занімило.
Він мовчав і тоді, коли Оксана бідкалася, чи не заслаб чоловік, і спроваджувала його до лікаря.
Він мовчав за сніданком, обідом
Одне лиш було незмінним: Дмитро теменно, так, ніби щойно повернувся з фронту, дивився на дочок — і слухав, як холодна гадина знову заповнює всі його груди.
Дмитро купив три біленькі хустини й змусив усю домашню челядь — навіть свою пестунку Олюню — в найлютішу липневу спеку, й у дощ, і в холод ходити лиш із покритою головою й підібраним під білі краї волоссям, не бажаючи, мовляв, виловлювати по борщах і салатах чорні пасма їхніх кіс.
Він приходив із роботи, сідав на сходи й дивився, як бігають подвір'ям дві його однаковісінькі дівчинки в білих-біленьких хусточках, але він тепер уже знав, що в одної — не його волосся й сама вона, може, й не від нього.
Коли Оксана йшла на нічне чергування, Дмитро ретельно зашторював вікна, сідав перед трильяжем, брав Танині фотографії й дивився то на себе, то на них. Було добре, поки рука не доходила до кольорових, де біло звивалася густа й грубезна Танина коса й ворушила розрослу в грудях гадюку.
Дмитро зачастив до мами. Він подовгу нишпорив на горищі в старих-старезних фотографіях Проданюкової родини, сам не знаючи, навіщо.
Він прикладав до дідового портрета Танину фотографію — й на Дмитра дивилися дві пари однакових очей, однакових носів і вилиць. Та навіть зі старих-старезних, поблідлих і вигорілих карток Дмитра кусали чорні патли його дідів і прадідів і сміялося пшеничним сміхом волосся його старшої дитини.
Тоді Дмитро тихцем і цілком безуспішно перебрав сімейний фотоархів своїх тещі й тестя.
Далі він почав стежити за Оксаною. Вона в район по босоніжки — й він у район, по сірники. Вона в амбулаторію на чергування — й він під амбулаторні стіни.
Дмитро став прикрий, сварливий і дратівливий. Він згадував, що Оксана народила Таню за два чи три тижні наперед до очікуваних пологів, точніше, їй зробили кесаревий розтин, бо казали, що є загроза дитині, та й час уже підійшов.
Чому ж тоді він знав від Оксани, що час мав надійти через два тижні?
І знову гадина ворушила холодною шкірою в гарячій Дмитровій пазусі. Однак тут-таки він опам'ятовувався: Оксана завагітніла після їхнього тритижневого перебування на морі.
Дмитро втратив сон, охоту до роботи. Він усе частіше дурно-пусто покрикував злим голосом на Таню, на що дитина заливалася слізьми, забиваючись у кущі бузку чи винограду.
На Дмитрові горіла шкіра й мозок, йому мутився розум, коли він думав, як усе село обертається й шепчеться вслід, коли він іде на роботу до колгоспної комори. Правда, шепталися, певно, крадьма, бо він так ні разу не почув того, хіба що домислив.
Потому він почав пропадати в пожежному депо, де збиралися сільські чоловіки, забивали «козла» і дудлили самогонку. Дмитро не пив і не грав. Він сидів збоку на залізному ліжкові із засмальцьованим покривалом і мовчки спостерігав за гравцями.