Нація
Шрифт:
Татарин приходив майже щодня.
І Дмитро не спускав із нього очей.
Татарин мав дрібні риси обличчя, продовгувату, як огірок, голову з великими вухами, горіхові очі й густу пшеничну кучму, що кучерявилася на чубі. Татарин, веселий від природи, весело перекидав доміно з долоні на долоню, жартуючи з товариством. Однак на Дмитра не зважав анітрохи й узагалі поводив себе з ним, як будь-котрий інший односелець. І коли б не пригода на дорозі, Дмитро й не подумав би мати на нього зуб і смертельну ненависть.
Однак споглядання Татаринового обличчя в депо не приносило заспокоєння — й однієї глупої дощової ночі
Може, ліпше був би не крав ту фотографію, бо вже йому здалося, та де здалося — він бачив не осліплими очима все більшу й більшу схожість між обличчям своєї дитини й Петра Татарина. О, так. Вони такі схожі — й дугами широких брів, й оцим правим оком, що в Татарина, й у Тані було ледь-ледь вужчим від лівого. Байка, що в Тані пасльонові, а в Татарина — горіхові очі. Зате в Дмитра очі симетричні. А в Тані — ні. І оці видовжені кутики губів. Чому він дотепер думав, що вони Оксанині? Вони лише широкі й повні, як у Оксани. А ось кутики… То Татаринові. Дмитро вже не мав жодного сумніву. Навіть проділ у Тані ближче до правої скроні, як у нього.
І він згадував, що ніколи вже після першої дитини не любувала його Оксана так тихо й лагідно, ніби ставала свічкою, що тане й скапує воском… і не блищали її очі так таємно й незбагненно солодко, як до перших пологів. Оксана й Олюню по-людськи не народила, бо також робили «кесаря», а потому перев'язали їй труби. Але то не через те не дуже вона квапиться вночі до Дмитра. Не через те… Він уже розуміє…
Надивившись на вкрадений портрет і доньчину фотографію до очамріння в очах, Дмитро пошматував їх на дрібні-дрібнюсінькі кавалки — й спалив у печі з купою їхніх з Оксаною фотографій.
— Ти, певно, дурієш на голову… — ні з того ні з сього сказала йому сумно Оксана на городі, копаючи буряки.
Дмитро дивно й довго дивився на жінку.
— Дивися — не дивися… Я не знаю, що з тобою діється, але, по-моєму, ти або заслаб, або знайшов собі гудз на голову, або знову до когось ревнувати надумав… Бідна моя гудзице — давно не було…
І знову Дмитро подивився дивно, але вже гейби крізь жінку.
Так тривало до зими. Точніше, до Андрея, поки Дмитро не забачив, як біжить Таня від досвіткової криниці з набраною в рот водою, красива, висока, з розчервонілим лицем і з вибитим з-під в'язаної шапочки волоссям. Таня хотіла ворожити на непочатій криничній воді — й забігла, озираючись, у стару кухоньку на подвір'ї. Вона вже замішувала паляничку з води, муки й солі, коли Дмитро люто й боляче вхопив її за руку:
— Курва мама твоя була, й ти вже хочеш?! — і вперше вдарив дитину по обличчю.
Закам'яніла Таня дивилася чорним пасльоном так ненависно й смертельно, що Дмитро вдарив її вдруге й вийшов із кухні, тріснувши дверима.
…Увечері він не прийшов ночувати. Всю ніч розлючена, заплакана й стривожена Оксана висиділа в темному вікні.
Вранці вона побігла до свекрухи.
Колись добра, її свекруха тепер говорила з Оксаною крізь зуби, не дивлячись в очі.
Дмитро говорити не думав, навіть і не вийшов до неї.
— Мамо-мамо… — плакала Оксана перед свекрушиною стодолою -… Спам'ятайте його… З ним щось зробилося… йому щось пороблено… Або якась лярва вчепилася й не дає нам життя… Боже, що то можуть курви, Боже…
Але
Аби бодай не зігнила, аби гробом кидало тій, що таке мені поробила, аби пси кістки їй не визбирали, аби спокійнилася тоді, коли піду їй прощу казати… — голосила Оксана перед пониклою свекрухою посеред двору.
…Дмитро дивився крізь мамині фіранки на Оксану й хотів був би вийти до неї й заперечити — що чужої він ще не нюхав, що то через Татарина таке заколотилося в хаті, а більше ні через кого.
Однак Оксана голосила писклявим — Таниним — голосом і трясла чорною циганською чілкою над білим своїм — сметанним — лицем і над його чорним, незрозумілим горем.
Дмитро неохоче підвів очі до дзеркальця на стіні. Крім болю й страху, він нічого тепер не побачив у ньому.
Чернівці,
4 липня 1995 року
Не плачте за мною ніколи…
— …ВІР АБО НЕ ВІР, але, бігме Боже, не вмирала би ніколи, аби навіть не мала що робити! — розвертається до мене Юстина, продовжуючи виймати речі з домовини. — Та й тебе, дочко, прошу: абись не старілася ніколи!
Бабця — іще добріська, лише змаліла під тягарем віку й досвіду, в біленькій, рідко вишитій жовто-зеленим хрестиком сорочці з підгорнутими рукавами, біленькій, у дрібну квіточку невиразної барви, хустині й темній штапельній спідниці — розкладає перед хатою на паркан речі, заготовлені для смерті.
Розкрита домовина, звужена донизу й добре вифарбувана в густо-чорне, стоїть на сходах веранди, з піднятим до сонця узголів'ям. На кришці, припертій до веранди, розвівається складена вдвоє тюль жовтуватого відтінку.
Вересневе вранішнє сонце — вже скупе, ба, навіть прохолодне — ліниво зігріває золоту корону далеких гір, що зусібіч пишно піднімаються над тихим селом.
За парканом, лишивши позаду дрібний виноград, різнобарвні мальви й флокси, низько — чи не попід самі ноги — стелиться туман незліченних айстр. Перед айстрами теракотово сміються красольки. А обрамлюють цей пахучий живий килим — чорнобривчики, що наввипередки з красольками добігають майже вулиці.
Сільська вулиця безлюдна й тиха. Лише чиясь заблудла корова збиває хвостом куряву й відгонить поодиноких оводів, та ще блаженна Маріка, що від досвітку й до обіду ходить із кінця в кінець села, питаючи стрічних, чи не бачили її Івана. Івана вбило деревом у лісі років тому із десять, але ніхто Маріці давно не дивує й пальцем біля скроні навздогін не крутить. Село знає: якщо Іванова Маріка вдосвіта відкриває браму дня — ніхто не вмер.
На мерця в Маріки особливе чуття. Ще не було такого, щоб хтось бачив Маріку на вулиці, якщо в селі є покійник. Хто й коли до схід сонця сповіщає нещасну жінку про чиюсь смерть — ніхто не знає, зате всі знають, що її відсутність на сільській вулиці до полудня віщує для когось смертну свічку якщо не зранку, то впродовж дня точно.