Нація
Шрифт:
Тоді вона билася кулаками в голову, й тепер, видите, кумку, б'юся. Бо нема. Нема — й може зовсім не бути. Уласій войни скапав. А тепер прийшло гірше войни. Гірше, бо не знаєш, хто тобі ворог. Хто тобі ворог, Уласійку мій солодкий?..
Але вона мусить щось робити завтра. До завтра — вже майже нічого. І хтось мусить знати, що їй робити.
І коли Юр'яну стиснуло залізними обручами попід груди останнє тої ночі ридання, якась сила їй сказала: «Я знаю. Вставай!»
— ЩО ТИ ХОТІЛА, УЛАСІХО? —
— Прийшла білити.
— Білити?! — ще більше здивувався Довгопол і навіщось обійшов навкруг принесеного Юр'яною відра з вапном. — А хто тобі сказав білити?
Юр'яна тугіше зав'язала хустку і вже помішувала лопаткою осіле вапно. Тим часом у попереці й унизу живота нечиста сила помішувала ватру, докладаючи туди все сухих і сухих трісок.
— Уласій був казав, як ішов у Бозну.
Вона трохи різкувато підвела очі на Довгопола й м'яко, так м'яко, що можна було лягти на ті слова, докінчила:
— Таже свято в нас завтра. Велике свято! Ви що, забули?
Тепер Довгопол дивився на неї так, ніби вона хотіла запалити сільраду:
— Завтра?! Це в нас завтра, свято революції, — з притиском підтвердив. — А в вас, наскільки я знаю, свято післязавтра. Дмитрія.
Вона лиш чула, що він її паралізує очима. Косить наповал, як мертву, у вузькій продовгуватій кімнаті сільради. Далеко й нести не треба буде: дзвіниця через дорогу й цвинтар там же.
— А в нас і завтра, й післязавтра. Як, ви того не знаєте, пане-товаришу?! Діти в хаті в мене вінки плетуть. Завтра на браму до школи понесуть. Вони так чекають завтрашньої днини… Співанки вчили. Сама чула, як коло худоби співали. Усі чотири хлопці. Ви ж знаєте, які в нас хлопці… А ви що, не хочете, аби у вас було побілено до свята? Я й удома білю. Перед Великоднем.
Юр'яна хотіла передихнути, та лиш облизала губи. Вона загубила думку. Вона все загубила. І стоїть перед Довгополом, як дурна, як німа, як темна! Вона не знає, чи дивитися на нього, чи в відро.
І вона сама бере двоє крісел із-під стіни й хоче нести надвір.
— Чого це я не хочу, Уласіхо? — Довгопол також береться за стіл. — Побілити до свята треба. Це добре, що ти захотіла побілити. Ти в Товарниці найкраща білільниця. Правда? Але, може… сьогодні тобі не треба нічого робити?
— Мною орати можна… сьогодні… — тільки й сказала тихо.
…ДОВГОПОЛ вернувся, коли вікна були протерті, підлога вимита й гілочка ялиці затикана за віконну раму.
Але Довгопол вернувся якийсь дуже злий. Мовчки поправив стіл і стільці. І Юр'яна вже збиралася висунутися в двері без «будь здоров». Бесіди тепер не буде. Але це на сьогодні не буде ніякої бесіди. Довгопол із села не тікає. Дідько'го не візьме. І вона з села з власної волі не збирається.
— Вертайся, Уласіхо! — занадто
У ній обірвалося все так, як урвалася вчора дитина. Велика гарячість шугнула в мозок.
— Сідай отут. — Довгопол висунув два стільці й сам сів напроти так близько, що ще трохи — й вона оглухне.
Ні, вона вже глуха. Вона його не чує. Він щось питає, а вона його не чує. Що він питає? І чого вона так боїться? Якби встидалася… а то боїться чути його… й говорити боїться.
— Юр'яно!
Він покликав її по імені! Як він знає її ім'я? Що він із неї хоче?
— Юр'яно…
Най ліпше отак тримає руку в неї на коліні. Най тисне, най ломить її кістки, лиш не кличе по імені, бо нічого доброго з того не буде.
— …то хто сказав тобі білити в сільраді?
Нащо йому ця дурничка? Взяла жінка — та й вибілила. Може, за поману хотіла зробити. Він що, не знає, що перед Дмитрієм три тижні дідівні, що за поману треба давати, вмерлих згадувати?
А вона взяла й вибілила за померші душі.
— То хто тобі нарадив іти до мене білити?
Боже, колись вона падала в скалу — і не вбилася, а тут боїться?!
— Сама собі сказала…
— А нащо на чоловіка наговорила?
Грім звалив її замертво!
— Не я наговорила! Я не знаю, хто на нього наговорив!
Юр'яна кричала й плакала. Плакала й кричала.
Пощо вона це робила? Вона на дітей ніколи не кричала. Юрчик із Федуськом вимастили смальцем підлогу в хаті, аби блищала краще — й вона на них не кричала… вона при злогах не ґвавтувала… А з неї душа виходила. То нащо вона кричить на Довгопола? Що вона хоче криком зробити?
— А-ну, будь тихо… — Довгопол сказав, як би попросив.
І Юр'яна раптово зів'яла. Дивилася йому в очі. Вона би висповідалася йому, як перед причастям. Але вона лихе про нього думає. Про Довгопола.
— Ти маєш панську голову, Юр'яно, а таке дурне придумала…
Чого він говорить так жалісно? Не в нього забрали, а в неї забрали Уласія! І чого він мовчав, як знав, Ірод проклятий? Може, сам сказав брати, а тепер лице собі робить. Знав! Певно, що знав, але знущається, Ірод-Іскаріот! Вона кров'ю сходить, а він ще нібито жалів, маскаль недобитий! Вона йому чоботи хотіла цілувати. А він коляду за тата наймав… та татовими кістками в гробі кидає від такого сина!
— Ну, чого ти плачеш і мовчиш? Ти по-людськи не могла прийти?
— По-людськи? А я що, прийшла по-свинськи?
— Ти прийшла мене просити за Уласія. Так? За Уласія прийшла? Але я сам не знав, Юр'яно!!!
Тепер уже Довгопол кричав на неї.
— Голова приїхав із Вижниці й сказав мені, годину перед цим сказав. Христом-Богом клянуся, що не знав!
— А якби знали, то й що?
Довгопол мовчав.
А й справді, що? Що це дало би, якби він знав, що Уласія Джуряка три дні тому забрали з підконтрольної йому території без його відома?