Нетопир
Шрифт:
Харрі обернувся. На нього, дружньо посміхаючись, дивилася парочка. Він відповів змученою посмішкою — значить, посміхатися він ще міг. А все інше? У підсвідомості вирувала революція, і зараз битва йшла за зір і слух. Мозок відчайдушно намагався зрозуміти, що відбувається, але йому це погано вдавалося — його постійно бомбили спотвореною і часом безглуздою інформацією.
— А ми з Данії. Мене звуть Повл, а це моя дружина Гіна.
— Чому ви вирішили, що я зі Швеції? — почув Харрі власний голос.
Данці переглянулися.
— А ви не помітили, як говорили самі з собою? Дивилися на екран і міркували,
— Ах, це! — Харрі не розумів, про що вони говорять.
— Зовсім не те, що наше свято літнього сонцестояння, так? Просто смішно. Феєрверки тріскотять, а в диму нічого не видно. Хтозна, може, від феєрверків спалахнув якийсь хмарочос. Ха-ха! Навіть тут пахне порохом. Це через вологість. Ви теж турист?
Харрі задумався. І думав, мабуть, дуже довго, бо данці, не дочекавшись відповіді, пішли.
Він знову обернувся до телевізорів. Пагорби у вогні на одному екрані, теніс — на другому. Пригоди за рік у Мельбурні, лісова пожежа, відкритий чемпіонат Австралії, десятилітній хлопчик в білому костюмі стає мільйонером, ціла родина стає бездомною. Ще Гру Харлем Брунтланд, [81] норвезькі рибальські човни, синяво-чорні кити, що коли-не-коли випірнають на поверхню. І, ніби всього іншого недостатньо, — футбольний матч: збірна Норвегії проти якихось хлопців у білому. Харрі пригадав, що читав у «Сідней морнінґ ґеральд» про матчі між Австралією, Новою Зеландією і Норвегією. Раптом великим планом — Ерік Мюкланд на прізвисько Комар. Харрі засміявся.
81
Гру Харлем Брунтланд — прем’єр-міністр Норвегії, 1996 р. пішла у відставку.
— І ти тут, Комаре? — шепнув він у холодне скло. — Чи у мене глюки? Хочеш, пригощу ЛСД, Комаре?
— Здурів? Я кумир молоді, — обурився Комар.
— Хендрікс вживає ЛСД. І Б’єрнебу. І Харрі Холе. Починаєш краще бачити, Комаре. Навіть більше — бачиш зв’язки, яких насправді немає… — Харрі розреготався.
Комар спіткнувся й упав.
— Можеш просто стояти і говорити через телевізійний екран — і чути відповіді. Знаєш Рода Стюарта? Він подарував мені пакетик, і тепер у мене в голові звучать одразу шість каналів, двоє данців і оркестр. Давно час узаконити ЛСД. Що скажеш, Комаре? Як Помпеля й Пільта! [82]
82
Помпель і Пільт — персонажі відомої норвезької передачі для дітей, яку було заборонено до показу, після чого піднявся рух на її захист.
На екрані йшли новини: віндсерфінг, жінка в сльозах і роздертий на шмаття жовтий костюм для підводного плавання.
— Це все Морський жах, він вийшов з акваріума і пішов погуляти. На пікнічок, га, Комаре? Ха-ха!
На сусідньому екрані на лісовому узліссі помаранчеві стрічки загороди тріпало вітром, а поруч ходили поліцейські з мішками. Потім — велике бліде обличчя. Погана фотографія негарної дівчини зі світлим волоссям і сумними очима — може, через те, що вона така негарна?
— Симпатична, —
У кадрі поряд з поліцейським, у котрого брали інтерв’ю, промайнув Леб’є.
— Чорт, — скинувся Харрі. — Що це? — Він стукнув долонею по склу. — Звук! Вимкніть звук! Ей, хто-небудь…
Картинка змінилася, тепер показували кліматичну карту східного узбережжя Австралії. Зображення знову майнуло, і Харрі, притиснувши ніс до скла, устиг розгледіти обличчя Джона Белуші. Екран згас.
— Мана, га, Комаре? Все-таки я під сильним галюциногеном.
Комар спробував дати пас, але м’яч перейшов до супротивника.
— Рекомендую. Йди в ногу з часом!
— Пустіть! Мені треба з нею поговорити…
— Йди додому, проспись! П’янидло… Ей!
— Пустіть! Кажу вам, я друг Бірґіти, вона працює в барі.
— Знаємо. Але наша робота — тримати подалі таких, як ти. Ясно, blondie?
— Ay!
— Тихо, або я тобі руку злама… уй! Бобе! Бобе!
— Coppi, мені це набридло. На все добре.
— У чому річ, Ніку? Де він?
— Shit! Ну його, вирвався, гад, і дав мені в живіт. Подай руку.
— Що коїться в місті! Новини дивився? Ще одну дівчину зґвалтували і задушили. Труп знайшли в Сентенніал-парку. Переїду в Мельбурн, до бісовій матері!
Харрі прокинувся від дикого головного болю. Світло било в очі. Харрі зрозумів, що лежить під вовняною ковдрою, і повернувся на бік. Раптом до горла підступила нудота, він виблював на кам’яну долівку. Потім знову відкинувся на лавку, відчув, як у ніс шибонуло жовчю, і став сушити голову над класичним питанням: «Де я?».
Він пам’ятав, як заходив у Ґрін-парк і як несхвально покосився на нього лелека. На цьому спогади уривалися. Тепер він лежав у круглій кімнаті з лавками попід стінами і великими дерев’яними столами осторонь. По стінах розвішені лопати й інші інструменти. Тут же були шланги, а посеред кімнати виднів зливний колодязь. Світло цідилося крізь брудні віконця, розташовані по периметру. На горішній поверх вели залізні кручені сходи, під якими стояло щось подібне до електричної газонокосарки. Сходи скрипіли під чиїмись кроками. На них показався чоловік.
— Доброго ранку, білий брате, — сказав низький і знайомий голос. — Великий білий брате, — голос ближчав. Лежи-лежи.
Джозеф, сивий абориген із племені людей-воронів.
Він відкрив кран на стіні, узяв шланг і змив блювотиння.
— Де я? — спершу запитав Харрі.
— У Ґрін-парку.
— Але…
— У флігелі. Ти заснув на травичці, а заходило на дощ, от я і перетягнув тебе сюди.
— Але…
— Не хвилюйся. У мене є ключі. Це мій другий будинок. — Він виглянув у вікно. — Гожа днинка.
Харрі поглянув на Джозефа. Йому безумовно личило бути бродягою.
— Сторож — мій знайомий. У нас із ним щось як договір, — пояснював Джозеф. — Іноді він бере вихідний, а начальству не говорить — і тоді я працюю за нього: збираю сміття, якщо є, виношу урни, траву стрижу, і таке інше. А натомість інколи заходжу сюди. Часом знаходжу тут їжу. Але, боюся, не сьогодні.
Харрі хотів сказати що-небудь, окрім «але…», проте нічого не спадало на думку. А ось Джозеф сьогодні розбалакався: