Інферно
Шрифт:
І знову Сієнна тицьнула пальцем на восьме коло пекла.
— Поглянь сюди. Хіба ж ти не казав мені, що у своїх галюцинаціях бачив дві ноги, що стирчали із землі, позначені літерою R? — Із цими словами вона торкнулася конкретної точки на картині. — Ось де вони!
Як Ленґдон уже неодноразово бачив на цьому полотні, десята канава восьмого кола була напхана грішниками, наполовину закопаними вниз головою, а їхні ноги стирчали із землі. Але дивним було те, що в цьому варіанті картини
на одній парі ніг виднілася літера R, написана багнюкою, — точнісінько так, як бачив Ленґдон у своїх видіннях.
«Боже
Ленґдон пильно придивився до цієї дрібної деталі.
— Ця літера R...Її точно немає в оригінальному творі Боттічеллі!
— Там є ще одна літера, — сказала Сієнна, простягаючи руку.
Ленґдон простежив поглядом за її пальцем і побачив іще одну з десяти канав, де на фальшивому пророкові з химерно повернутою головою була написана літера Е.
«Що це таке? Картину переінакшили».
Тепер перед ним з’явилися й інші літери, нашкрябані на грішниках по всіх десяти канавах восьмого кола. Він побачив С на спокусникові, якого били батогами демони... потім побачив іще одну Rна крадієві, якого безперервно жалили змії... потім — літеру А на продажному політикові, зануреному в озеро киплячої смоли.
— Ці літери, — сказав Ленґдон із впевненістю в голосі, — однозначно не є частиною Боттічеллієвого оригіналу. Цю картину змінили цифровим способом.
Він повернувся поглядом до найвищої канави й прочитав літери згори донизу, проходячи кожну з десяти канав.
C...A...T...R...O...V...A...C...E...R
— Catrovacer? — спитав Ленґдон. — Це що, італійська?
Сієнна похитала головою.
— І не латина. Не можу збагнути, що це.
— Може, це чийсь підпис?
— Catrovacer? — На обличчі Сієнни відбився сумнів. — Як на мене, не надто схоже на ім’я. Але поглянь сюди. — І вона показала на одного з численних грішників у третій канаві зла.
Коли очі Ленґдона віднайшли ту фігуру, по його спині вмить побігли мурашки. Серед натовпу грішників у третій канаві виднівся знаменитий образ Середньовіччя — чоловік у накидці з довгим пташиним дзьобом та мертвими очима.
Маска чуми.
— А в Боттічеллієвому оригіналі є чумний лікар? — спитала Сієнна.
— І близько немає. Цю фігуру сюди додали.
— А Боттічеллі підписував оригінал?
Цього Ленґдон не міг пригадати, але коли його погляд ковзнув до правого нижнього кута картини, де зазвичай мав бути підпис, професор збагнув, чому вона про це спирала. Підпису там не було, але вздовж темно-коричневої канви «Мапи пекла» тягнувся ледь видимий рядок тексту дрібними літерами: «LA VERITA Е VISIBILE SOLO ATTRA- VERSO GLI ОССНІ DELLA MORTE».
Ленґдон достатньо добре володів італійською, щоби зрозуміти суть написаного.
Істину можна побачити лише очима смерті.
Сієнна кивнула.
— Як дивно.
Поки вони мовчки стояли, моторошна картина перед їхніми очима поволі блякнула. «Дантове “Пекло”, — подумав Ленґдон. — Воно надихає на твори зі зловісними пророцтвами аж із тисяча триста тридцятого року».
Курс лекцій, який читав Ленґдон, неодмінно містив розділ про образотворче мистецтво на тему Дантового «Пекла». Окрім славнозвісної Боттічеллієвої «Мапи пекла», була також безцінна скульптура
І ось тепер виявилося, що поетична візія Данте надихала не лише славетних митців минулого. Вочевидь, вона надихнула ще одного індивіда — якогось схибленого типа, котрий цифровим способом підкоригував знамениту картину Боттічеллі, додавши до неї десять літер і чумного лікаря, а потім підписав її зловісною фразою про те, що істину можна побачити лише очима смерті. Потім цей художник помістив видозмінену картину в сучасний проектор, захований у химерно різьблену кістку.
Ленґдон найменшої гадки не мав, хто міг створити такий артефакт, однак просто зараз це питання здавалося другорядним порівняно з набагато бентежнішим питанням: «Якого біса я ношу цю штуку з собою?»
— * *
Поки Сієнна стояла в кухні з Ленґдоном, розмірковуючи над тим, як їй жити далі, знизу з вулиці несподівано долинуло ревіння потужного двигуна, у якому крився не один десяток кінських сил. Потім почулося вищання коліс і стукання дверцят.
Сієнна здивовано поквапилася до вікна й визирнула на вулицю.
Унизу біля її будинку різко загальмував чорний мікроавтобус без номерів. Із мікроавтобуса висипала група чоловіків, усі в чорній уніформі з круглими зеленими жетонами на лівому плечі. Стискаючи автоматичні гвинтівки, вони рухалися з рішучою професійністю військових. Не вагаючись, чотири вояки кинулися до входу в багатоквартирний будинок.
Сієнна відчула, як у неї застигла кров.
— Роберте! — крикнула вона. — Я не знаю, хто вони, але вони нас знайшли!
* * *
Унизу, на вулиці, агент Крістоф Брюдер вигукнув накази підлеглим, і ті кинулися до будинку. Брюдер був кремезний чоловік із тривалою військовою кар’єрою, яка вселила в нього почуття обов’язку й поваги до командної ієрархії. Він знав своє завдання і знав, наскільки високими є ставки.
В організації, на яку він працював, було багато відділів, але відділ Брюдера — відділ стеження й реагування — викликали лише тоді, коли ситуація набувала статусу кризової.
Коли всі його підлеглі зникли у багатоквартирному будинку, Брюдер став на чатах біля парадного входу, дістав переговірний пристрій і зв’язався з координатором операції.
— Брюдер на лінії, — сказав він. — Ми успішно вирахували Ленґдона через IP його комп’ютера. Моя група наближається до нього. Доповім, коли він буде наш.
* *
А високо над Брюдером, на даху тераси «Пенсіоне ла Фіо- рентина», Ваєнта, не вірячи своїм очам, з жахом спостерігала, як агенти вбігали до багатоквартирного будинку.