Інферно
Шрифт:
Сієнна знервовано глянула вгору крізь крону дерев.
— Я не можу збагнути одного. Якщо ти не вибачався, тоді чому ті люди намагаються вбити тебе?
Ленґдон міркував про те саме.
Удалині знову почулося дедалі гучніше дзижчання спостережного безпілотника, і Ленґдон збагнув, що настав час приймати рішення. Він не розумів, який зв’язок існував між фрескою Вазарі «Битва під Марчіано» і Дантовим «Пеклом» чи вогнестрільною раною, яку він дістав минулого вечора, однак нарешті побачив перед собою шлях уперед.
Cerca trova.
Шукай —
І знову Ленґдон побачив срібноволосу жінку, яка гукала йому з того боку річки. Час спливаєіЛенґдон відчув: якщо є відповіді, то їх слід шукати в Палацо Веккіо.
Раптом йому пригадалася приказка давніх грецьких пірнальників, які добували омарів у коралових печерах Егейських островів: «Коли запливаєш до темного тунелю й проходиш точку неповернення, тобто не маєш достатньо повітря, щоб повернутися назад тим самим курсом, залишається єдиний вибір: плисти вперед у невідомість... і молитися, що там знайдеш вихід».
«А чи не досягай ми вже тієї точки?» — подумав Ленґдон.
Він окинув поглядом лабіринт стежин перед ними. Якщо їм із Сієнною вдасться дістатися до Палацо Пітті та вибратися з парку, тоді Старе місто буде від них на відстані короткої прогулянки через найвідоміший у світі пішохідний місток — Понте Веккіо. Там завжди людно, отже, можна легко сховатися. А звідти до Палацо Веккіо — всього-на-всього кілька кварталів.
Цього разу безпілотник пролетів ближче, і Ленґдона на мить поглинули зневіра й втома. Усвідомлення того, що він не вибачався, бо нічого не скоїв, не додавало йому бажання тікати від поліції.
— Рано чи пізно вони таки мене спіймають, Сієнно, — сказав Ленґдон. — Можливо, мені краще не тікати.
Сієнна поглянула на нього з тривогою.
— Роберте, щоразу, коли ти зупиняєшся, хтось у тебе стріляє! Тобі треба дізнатися, у яку гру тебе втягнули. Треба поглянути на ту фреску Вазарі та сподіватися, що це оживить твою пам’ять. Імовірно, це допоможе тобі пригадати, звідки взявся цей проектор і чому ти його із собою носив.
Ленґдону пригадалася жінка зі шпичастим волоссям, яка холоднокровно вбила лікаря Марконі... вояків, які стріляли в них... італійську поліцію, якої повно біля Порта Романа... а тут ще цей розвідувальний гелікоптер дзижчить у них над головами... Він замовк, потираючи втомлені очі й розмірковуючи над варіантами своїх потенційних дій.
— Роберте! — уже гучніше мовила Сієнна. — Є ще одне... тс, що здавалося неістотним, але тепер, мабуть, може стати дуже важливою обставиною.
Ленґдон підвів на неї погляд, занепокоєно зреагувавши на серйозність тону.
— Я хотіла сказати тобі це у квартирі, — продовжила вона, — але...
— Але що?
Сієнна стиснула губи, і на її обличчі з’явився сконфужений вираз.
— Коли ти прибув до шпиталю, ти марив і намагався
— Так, — сказав Ленґдон. — Я мимрив: «Вазарі, Вазарі».
— Так, але дотого... до того, як ми увімкнули диктофон, у перші хвилини ти сказав одну річ, яка мені запам’яталася. Ти сказав це лише один раз, але я впевнена, що правильно зрозуміла тебе.
— І що ж я сказав?
Сієнна зиркнула вгору на безпілотник, а потім знову поглянула на Ленґдона.
— Ти сказав «Я маю ключа до тієї знахідки... якщо я зазнаю невдачі, то все помре».
Утративши дар мови, Ленґдон ошелешено витріщився на неї.
А Сієнна казала далі:
— Я гадала тоді, що ти мав на увазі той предмет у піджаку, але не впевнена в цьому...
«Якщо я зазнаю невдачі, то все помре?» Ці слова наче батогом вдарили Ленґдона. Нав’язливі картини смерті знову замерехтіли перед його очима... Дантове пекло, символ біо- небезпеки, чумний лікар. І знову — лице тої прекрасної срібноволосої жінки, яка гукала його з протилежного боку ріки, благально простягаючи руки.
Шукай— і знайдеш! Час спливає!
Голос Сієнни повернув його до реальності.
Те, на що може врешті-решт вказати цей проектор... або те, що ти намагаєшся знайти, — це має бути щось украй небезпечне. Те, що якісь люди намагаються нас вбити... — Її голос затремтів, і вона трохи помовчала, відновлюючи душевну рівновагу. — Задумайся над цим. Вони просто взяли й вистрелили в тебе серед білого дня... стріляли в мене — безневинного очевидця. Схоже, ніхто з них не збирається розмовляти, вести якісь перемовини. Уряд твоєї країни також напустився на тебе... ти покликав їх на допомогу, а вони натомість послали до тебе вбивцю.
Ленґдон стояв, мовчки втупившись розгубленим поглядом у землю. Чи консульство надало вбивці інформацію про місцеперебування Ленґдона, чи само послало його туди — не мало значення. Результат був той самий.
«Уряд моєї країни — не на моєму боці. — Ленґдон зазирнув у карі очі Сієнни й побачив у них хоробрість. — У яку ж халепу я її втягнув!»
— Хотілося б знати, що ми шукаємо. Це допомогло б вибудувати логічну схему подій, — сказав він уголос.
Сієнна кивнула.
— Що б ми не шукали, ми маємо це знайти. Принаймні це дасть нам точку опори.
Заперечити її логіку було важко. Проте Ленґдон однаково відчував якесь невиразне занепокоєння. «Якщо я зазнаю невдачі, то все помре». Увесь ранок професор мав справу з моторошними символами біологічної небезпеки, чуми й Дантового пекла. Зрозуміло, що він не мав уявлення, що шукати, але було б наївно не враховувати хоча б можливість того, що ситуація стосується якоїсь смертоносної хвороби або широкомасштабної біологічної загрози. Але якщо це так, тоді чому уряд його країни намагається знищити його?