Генрі Лайон Олді
Обитель героїв

Том перший
Реттія

Для багатьох відкриття простого факту, що чорне й біле – всього лише слова, а зовсім не протилежні об'єкти в моралі, етиці й буденності, – величезна цінність, покликана підтвердити їхню велемудрість.

Так дитина хвалиться матері пійманою жужелицею, у якій для малої втілена вся краса світобудови, і викликає в найкращому разі поблажливу посмішку.

Розпечене до білого залізо, торкаючись зіниць, дарує вічну чорноту.

Із чорних хмар падає білий сніг.

Тіні личить темне,

а імені – світле, хоч буває й навпаки.

Ну і що? Ви хочете сказати мені, що тут криється якась таємниця?

Із записів Нихона Сивочола

Люди не знають тіньового боку речей, а проте саме в тіні, у півмороку, у глибині й криється те, що надає гостроти нашим почуттям. У глибині вашої душі – я.

Е. Шварц, «Тінь»

PROLOGUS

Рип-рип-рип-рип, рип-рип-рип-рип…

Гарний початок великого шляху.

Стратег Герман пройшовся з кутка в куток, спритно підхопивши зі столу кубок з вином. Нові бежевого кольору ботфорти при ходьбі ледь порипували в такт крокам. Так, звісно, Заповіт велів лицарям Ранкової Зорі берегти білими честь, помисли, одяг та взуття. Проте на час квесту дозволялися винятки. Надто вже гарний подарунок стрільцям Чорного Аспіда – білосніжні постаті на обвугленій і вкритій попелом землі навколо Цитаделі. У цьому разі Заповіт лише м'яко рекомендував «по можливості, світлі тони», але не наполягав категорично.

Молодий стратег дотримувався рекомендацій: бежеві ботфорти, вершково-кремові лосини, новомодний, завужений у талії камзол із блідо-блакитного сукна, два ряди срібних ґудзиків… Втім, у змінному гардеробі було вбрання й темніших барв. Командор зобов'язаний передбачити все, нехай навіть подібний дріб'язок і не належить до сфери стратегії чи тактики. Пригадується, гранд-професор Люгель Двоголовий з кафедри фунстрату повсякчас повторював на лекціях: «Перемога починається не з флангового прориву кавалерії, а із запасних гетрів у багажі барабанщика!»

Герман мимоволі посміхнувся, згадавши старого з його афоризмами, але одразу потамував усмішку.

Не місце й не час.

Хвилину-дві він вивчав барельєф над каміном. На відміну від незграбних полотен, розвішаних у готелі на кожному кроці, барельєф був зроблений надзвичайно майстерно. Не те що мазанина найманих живописців-батальєрів! Одухотворені обличчя лицарів, що тнули мерзенних слуг Чорного Аспіда сталлю й чарами, здавалося, світилися зсередини. Начебто Світло, якому вони служили, наповнило душі до країв і тепер вихлюпувалося назовні.

Відблиски полум'я каміна?

Чи тут не обійшлося без дещиці мани?

Сам Герман, не будучи магом, цього визначити не міг, а відволікати Кристофера заради такої дурниці вважав безглуздим і нетактовним.

Він ковтнув емурійського мускату, оцінив витонченість букета й неквапно обернувся. Чіпким поглядом окинув Білу залу й вірних соратників, немов оцінював військо та диспозицію перед майбутнім боєм. Яскраво горіли свічки в шандалах і канделябрах – під стелею, на стінах, на ломберному столику в центрі. Наближалася північ, але тут полум'я не залишало місця пітьмі, виганяючи її

з найвіддаленіших закутків. Символічно. У присутності тих, хто тут зібрався, так само, як і в їхніх серцях, можливий тільки найчистіший, найяскравіший, найжиттєдайніший вогонь, без найменших домішок диму чи кіптяви.

Пафос? Звісно.

Але пафос – це страждання людини під дією сильної пристрасті.

А серед нас нема тих, хто сміється зі страждань і зневажає пристрасть.

Склад квесторів і справді був доволі вдалий. Герман не полінувався ознайомитися з архівами Ордену і з задоволенням переконався: його загін унікальний. У високосний похід до Цитаделі вирушали благородні майстри меча, бойові маги й волхви-піклувальники; часом – вправні мисливці та слідопити, що вирішили присвятити себе ідеалам Рівноваги. Але досі не бувало випадку, щоб квест очолив випускник факультету фундаментальної стратегії, який з відзнакою закінчив магістратуру університету в Браваллі! І ніколи ще під орудою дипломованого стратега-універсала не збиралося воїнство таких виняткових чеснот.

Ось, приміром, Кристофер Форзац. Стоїть біля вікна спиною до всіх, у незмінній сірій хламиді, схожий на велетенську свічку, увінчану світлим полум'ям чуприни. Налаштовує кришталеву кулю-обсервер, що лежить на підвіконні. Обличчя Кріса не видно, але запевне він беззвучно ворушить губами, бурмочучи закляття. Він часто ворушить губами, навіть коли не чаклує, а просто задумається. Тонкі пальці музиканта ласкаво погладжують кулю, наче кошеня. Волхв-піклувальник? Віщун-люміносернер? Бери вище! У його віці – вправний некромант-вербувальник, рік тому блискуче захистив дисертат, залюбки склав кандидатський практикум з розверзання могил! І попри це – переконаний прихильник Ранкової Зорі. Ну скажіть, коли і де некрот боровся проти Зорі Вечірньої?

– Германе, пора! Я готовий!

– Ти завжди готовий, Джеймсе. Не поспішай, настане і твій час…

Молодший нащадок древнього, хоча й зубожілого роду, геніальний боєць, найкращий учень маестро Франтішка Челліні – Джеймс Рівердейл вписувався в загін, як віртуоз-скрипаль у камерний оркестр. Саме на таких людях і тримається Рівновага. Із Джеймсом стратег близько зійшовся ще під час вступних випробувань і тепер несказанно радів блискучому союзникові. Радість – це добре. Радість – запорука перемоги. «Бо радість надихає на подвиги, додає сили та відваги, ведучи прямісінько до катастрофи задумів Чорного Аспіда», – сказано в Заповіті.

Джеймс перехопив погляд Германа – легко, заввиграшки, як перехоплював чужий клинок на випаді – й відкинувши з чола русяве волосся, підморгнув другові. Годі, мовляв, хвилюватися, ми приречені на успіх! Якби успіх задуманої авантюри залежав тільки від Рівердейла, командор був би спокійніший за надгробну плиту… Сьорбнувши ще раз вина, Герман дорікнув собі за недоречне порівняння; і знову дорікнув – за кумедну забобонність. Але ж не даремно спливло, не випадково. Свою місію стратега він на першому етапі виконав із честю; тепер черга за тактиками – Джеймсом і Кристофером, воїном і магом.