Шрифт:
Rudyard Kipling
The Eye of Allah
with the poems «Untimely» and
«The Last Ode»
1926
Радьярд Кіплін(г)
Око Аллаха,
з віршами «Завчасно» і
«Остання ода»
1926
Переклад і коментарі
Олександра Омельченка
2023
ОКО АЛЛАХА
ЗАВЧАСНО
Нічого
Та з давніх часів не було оприлюднено
Допоки ім’я творця не було вже загублено.
Хто отримав в платню зневагу і гноблення
Щоденну ненависть, презирство й відчуження
Допоки він не загинув, відчувши збентеження.
Та більш заслуговують аніж він шкодування
Мудрі душі, котрі мали своє передбачення
Згуби лихої від завчасних Мистецтв і Пізнання
І зупинили чудове приладдя і абсолютне ізцілення,
Щоби там не з’явилось зневірення.
Небо приносить Часи, відвернути які незмога ізнов
Ціною життя чи душі, і являє Пророк крізь першого кров,
Хто мріяв і рано занадто повірив, що час той прийшов.
Кантор «Святого Іллода»*, занадто захоплювався музикою, щоб перейматися ще й бібліотекою, а підкантор, який обожнював кожну частину праці, прибирав після двогодинного писання і диктування у Скрипторії*. Ченці-переписувачі передавали йому свої аркуші - це було звичайне «Чотириєвангеліє», замовлене абатом з Івешема, - і виходили один за одним на вечірню. Джон Ото*, більш відомий як Джон з Бургоса, не звернув на це уваги. Він доводив до блиску крихітну золоту розетку на своїй мініатюрі Благовіщення для свого «Євангелія від Луки», яке, як він сподівався, кардинал Фалькоді*, папський легат, згодом прийме із задоволенням.
– Припиняйте, Джоне, - промовив підкантор впівголоса.
– А? Вони вже пішли? Я не чув. Зачекайте хвилинку, Клементе.
Підкантор терпляче чекав. Він знав Джона більше десятка років, приїжджаючого і від’їжджаючого з монастиря Святого Іллода, до якого Джон завжди говорив, що належить, перебуваючи за кордоном. Це твердження було з радістю дозволене, бо, здавалося, він, як ніхто інший з Фітц-Ото*, носив усі Мистецтва в руці, а більшість їхніх практичних прийомів - під своїм капюшоном.
Підкантор подивився через плече на пришпилений аркуш, де золотом, омитим червоним лаком, були написані перші слова «Магніфікату»* на тлі ледь-ледь пломеніючого німба Діви. Вона була зображена зі здивовано з'єднаними руками біля решітки нескінченно складної арабески, по краях якої бризки апельсинового цвіту, здавалося, наповнювали синє гаряче повітря, що неслося над дріб'язком пересохлого краєвиду на другому плані.
– Ви зробили з неї справжню єврейку, - сказав підкантор, вивчаючи оливкову щоку та очі, сповнені передбачення.
– А ким ще була Пресвята Діва?
– Джон висмикнув шпильки.
– Слухайте, Клементе. Якщо я не повернуся, це має потрапити до мого Великого Луки, хто б його не закінчив.
Він просунув малюнок між захисними паперами.
– Значить, ви знову їдете
– Через два дні. Новий тамтешній собор - однак вони повільніші за Гнів Божий, ці муляри* - корисний для душі.
– Твоєї душі?* - Підкантор виглядав невпевненим.
– Навіть моєї, з вашого дозволу. А на півдні... на краю Завойованих Країн... на шляху до Гранади*... є кілька мавританських візерунків, які є дуже благоприємні. Вони заспокоюють марнославні думки і привертають їх до малюнка - як ви щойно відчули у моєму Благовіщенні.
– Вона... це було дуже красиво. Не дивно, що ви їдете. Але ви не забудете про своє відпущення, Джоне?
– Звичайно.
– Це була пересторога, якою Джон не нехтував напередодні подорожі, так само як і повторним вистриженням тонзури, яку він зробив собі ще в юності, десь поблизу Гента. Позначка давала йому у крайньому випадку привілеї духовенства, і завжди певну повагу в дорозі.
– Ви також не забудете, що нам потрібно в Скрипторії. Справжнього ультрамарину в світі вже не залишилося. Його змішують з тією німецькою синькою. А що стосується ярко-червоного...
– Я завжди буду робити все, що в моїх силах.
– А брат Томас (це був Лазаретник, відповідальний за монастирську лікарню), йому потрібно...
– Він сам попросить. Я зараз піду до нього, і він мені вистриже нову тонзуру.
Джон спустився сходами до провулку, що відділяє лікарню і кухню від задньої частини монастиря. Поки його стригли, брат Томас (лагідний, але смертельно наполегливий лазаретник Святого Іллода) дав йому список ліків, які він мав привезти з Іспанії усіма правдами і кривдами чи законно придбавши. Тут їх несподівано заскочив кульгавий, похмурий абат Стівен у нічних черевиках на хутряній підкладці. Не те, щоб Стівен де Сотре був якимось шпигуном, але в молодості він брав участь у невдалому Хрестовому поході, який закінчився після битви при Мансурі дворічним полоном у сарацинів у Каїрі, де чоловіків навчили ходити тихо.
Справедливий мисливець і сокольник, розумний прихильник суворої дисципліни, але передусім людина науки, доктор медицини під керівництвом такого собі Ранульфа, каноніка «Святого Пола»*, його серце більше лежало до монастирської лікарняної справи, ніж до релігійної. Він зацікавлено перевірив їхній список, додаючи до нього свої пункти. Після того, як лазаретник відійшов, він щедро відпустив Джонові гріхи, щоб покрити прогрішення дорогою; бо він не визнавав випадково куплені Індульгенції.
– А чого ви шукаєте у цій подорожі?
– запитав він, сидячи на лавці біля ступки і терезів у маленькій теплій комірчині для зберігання ліків.
– Здебільшого дияволів, - вишкірився Джон.
– В Іспанії? Хіба Абана і Фарпар ...?
Джон, для якого люди були лише матеріалом для малюнків, та ще й добре народжений (адже по матері він був де Сенфорд*), подивився абатові прямо в обличчя і ...
– Ви знайшли їх такими?
– запитав він.
– Ні. Вони теж були в Каїрі. Але яка вам у них особлива потреба?
– Для мого Великого Луки. Він найкращий з усіх Чотирьох, коли справа стосується дияволів.
– Не дивно. Він був лікарем. А ви ні.