Осколки

Тильман Любовь

Хай думки мої не гонорові,

Та твій розум даремно марить,

Коли в людях нема любові,

То ніщо вже їм не зарадить.

***

Прочини нам Боже брами

До казок,

Дай комедії, не драми,

За зразок.

Ну не брами, хоч би двері

Відчини,

В світ без кривди та імперій,

Без війни.

Ну не двері, хоч кватирку

Нам

Відкрий,

Залиши нам хоч шпаринку

В світ надій.

Що ми грішні, безпорадні,

Нам даруй.

Наші вежі шоколадні

Добудуй.

Дай нам сил, щоб відцуралися

Пітьми.

Ми як були, так зосталися

Дітьми…

***

Отвори нам, Боже, брамы,

В мир добрей,

Дай комедии, не драмы,

В беге дней.

Ну не брамы, хоть бы двери

Нам Открой,

В мир наполненный доверьем,

Не войной.

Хоть бы форточку: в мир сказки

Заглянуть,

Чтоб надежды влились краски

В тяжкий путь.

Мы смешны, неадекватные

Порой.

Наши башни, шоколадные,

Дострой.

В перепутьях судеб бьёмся…

Вразуми.

И взрослея, остаёмся

Мы детьми.

***

Сніг осідав, з хмар насував туман…

Кружляв і падав в біль аероплан,

Руйнуючи всі плани і прикмети,

Урівнюючи всі пріоритети.

Сніг забивав щілини, в вікна бив …

Мотор вже не ревів, натужно вив …

Лунали, вітру вторячи, ридання,

Що це з життям навіки розставання …

Хто зі страху холонув, хто молився…

Стихії гра, чи долі злий каприз?!

Він не летів, він просто падав вниз …

Яскраво сніг у світлі золотився …

***

Снег оседал. И с ним, попав в буран,

Скользил, срываясь вниз, аэроплан.

Он падал, руша планы и приметы,

Уравнивая все приоритеты…

Снег забивался в щели, в окна бил…

Мотор и не ревел уже, а выл…

И, с ветром в унисон, неслись рыданья,

Что никогда не сбудутся свиданья…

Кто в страхе стыл, кто истово молился…

Игра стихии, иль судьбы каприз?!

Он не летел, он просто падал вниз…

В прожекторах снег ярко золотился…

***

Я розчинилась у повітрі,

Мене не стало,

Так хмара, що у рвучкім вітрі

Маревом стала,

Так

вечір, що у нетрях ночі в темряві згинув.

Я розчинилась у повітрі, як кільця диму.

Я розчинилась у повітрі?

У снах й безсонні,

У поговірках, у повір‘ї,

В твоїй долоні.

Я ніби йшла і зупинилась.

Ніхто не знає.

Я розчинилась! Розчинилась!

Мене немає.

А ти живеш. Тобі не дивно?

Скажи на милість.

Тобі не боляче? Не зимно?
–

– Я розчинилась.

Ніхто тобі вже не подзвонить, не потурбує.

Ніхто твоєї вже любові не потребує.

***

Я растворилась в каждодневье,

Меня не стало,

Распалась, как туман осенний,

Как сон опала.

Так вечер тает, в тьму ночную,

Скользя незримо.

Я здесь, и я не существую,

Как кольца дыма,

Как в небе облачная дымка,

Ночные тени…

Я стала просто невидимка,

В сетях мгновений.

Я расплылась по струям ветра,

Твоим ладоням,

Пустым вопросам без ответа,

Полночным болям…

Я шла, и вдруг остановилась,

Как смерч над полем…

Я растворилась! Растворилась!

Меня нет боле…

А ты живешь. Тебе привольно?

Скажи на милость?

Тебе не холодно? Не больно? –

Я растворилась.

Никто тебе не позвонит,

Не потревожит,

Лишь одиночество щемит,

Печали множит…

Ты обернёшься, в беге дней,

А я не рядом…

И никому любви твоей

Уже не надо.

***

І нічого більш не треба…

Подумки в Душі стояти,

Краєм долі, просто неба,

Просто Милості благати.

Не собі. Бо так важливо,

Щоби з нами поруч, миром,

Крокували, немов диво,

Ті, кого кохаєм щиро.

Переводы

Андреи Межеричер

^{https://www.stihi.ru/2016/11/19/4044}

«А много ль нам надо на этой земле?

Не много, не много, не много.

Чтоб мир наступил и в душе и в стране,

Чтоб люди поверили в Бога,

Чтоб пахло не порохом, хлебом с печи,