Пафос
Шрифт:
— Що робить неабияку честь Вашій милості. Казуман тим часом дефлорував дівчину, і з рурки вилітала хриплива трель.
— Голосніше! — засміявся підкоморій.
— Щось подібне до циганської флейти, — зауважив Ґермаго.
— Флейта темнонародженої Ліліт!
— Але чи не занадто профанічне тіло ми вибрали для Ритуалу, Ваша милосте? Мені згадується вірш великого Горація:
Odi profanum vulgus et arceo .Favete linguis: carmina топ priusAudita, musarum sacerdosVirginibus puerisque canto… [51]— Ми ще нічого не вибрали, мій любий Ґермаго. Тіло юної наложниці, як шляхетне золото, розтягується під
— Мушу зауважити, Ваша милосте, що такої ж радикальної й небезпідставної думки притримувався відомий серед Посвячених Маґус Одилон, котрий був Магістром Ритуалів при Його ексцеленції кардиналі де Рогані. П'ять років тому (у часи спокійної течії енергетичних рік, що з волі Творця еманують руслами астрального світу) Одилон знайшов чергову Королеву у кишлі біля Нельської вежі. Мені розповідали, що більш розпусної, нестримної, несамовито-похітливої і заблуканої на стежках страхітливих збоченств повії світ не бачив з часів Аґрипини й Каліґули. її нечуваною і лютою розпустою Одилон намагався образити (і тим завести на кін Ритуалу) ангела-охоронця дівчини, що грала роль Містичної Імператриці і була досконало цнотливою. Він передбачив, що при замкненні Арканів, коли Королева підніметься разом з Містичною Імператрицею на Шлюбний Вівтар, образа світлих захисників Трансцендентного Чину, обурених таким нечуваним блюзнірством і упослідженням цноти, викличе енергетичний вихор такої незборимої та фундаментохитної сили, що відкриється Брама Посуття! Насправді ж вульгарність, вікова недозрілість і профанна розпусність тої видатної курви все зіпсували. Вона з такою люттю напала на Містичну Імператрицю, що та незайманиця, від переляку й передбачень щодо наслідків ґвалтовного мацання, знепритомніла, вибудувані з нечуваною ретельністю і передбачливістю ієрархії Ритуалу зруйнувались. У залі, де все це відбувалось, матеріалізувався потворний, пріапічний і волохатий демон, котрий відкусив Одилонові голову! Віконтеса Сен Прей, жінка надзвичайно гострого розуму і незалежних від традиційної думки поглядів, яка була присутньою на Ритуалі (в якості Містичної Герцогині Таро), розповідала мені, що бідолашний невдаха Одилон ще якийсь час бігав залою, шукаючи власну голову і обливаючи присутніх вельмож паруючою кров'ю (а серед численних високошляхетних, присутніх на Ритуалі хімічних Заручин, володарів і меценатів був, Ваша милосте, сам найсяйніший принц Конті!). Від цього моторошного і повчального видовища раптового демоноз'явного убезголовлення віконтеса захворіла і відмовилась від світського життя. Тепер мені розповідають люди надійні й перевірені у відсутності спотворюючих істину перебільшень, що вона приймає у своєму маєтку авіньйонських єзуїтів і щонеділі ходить до Святого Причастя…
— О! Мій друже, Ви розповідаєте такі прецікаві й ґраціяльні речі, що я ніяк не можу ощасливити зрошенням це юне тіло…
— Я замовкаю, Ваша милосте…
Павза. Через хвилину підкоморій почав вдоволено стогнати.
— Вітаю Вашу милість! — сказав Ґермаго. — Завдяки вам ця істота зробила перший крок з небуття до трону Королеви Ритуалу. Ви упослідили Мечем Ніжності пекельний hоrrоr vасuі [52]…
Телефонний дзвоник перериває читання Корватової повісті.
Перед тим, як підняти слухавку, Жура показує авторові піднятий догори великий палець: «А ти казав, що не про курвів!»
16
— Ні, ти чула, мала, вони за нами приїхали! — розлючена Анджела кидає подушку через всю кімнату. — Дві собачки, диви, втекли, а добрі хазяї їх таки відшукали…
— Рекордер скинете, мамцьо, не нервуйте так… — Джипсі вмикає праску і розгортає ще вологу після прання спідницю на складеному вчетверо коцику. — Все нормально. А, може, навіть й добре. За тими обіззянами, — киває на сусідню кімнату, де дивляться телевізор, хихочуть і гризуть горішки молоді заробітчанки, — їхні васі-вані ніколи сюди не приїдуть. Якби вони й поздихали над сральниками…
— Тішся.
— Напудилась, мамцьо, що Циппо про це довідається? Але ж він давно до тебе не заходить.
— Здадуть вони нас поліції, мала, і депортують нас звідси…
— Хто здасть?
— Наші прибулі кавалери.
— Очі вишкребу.
— Пізно буде.
До кімнати заглядає одна з «обіззян».
— Що тобі, Свєта? — питає Джипсі.
— Таблетки якоїсь від голови не маєте?
— Тобі не від голови, а від іншого місця треба, — Джипсі
— Так свято було.
— У вас би щодня таке «свято», лише б шекелі були, — каже Анджела. — Ви в своїх Черкасах теж так чорно блядували?
«Обіззяна» ображено грюкає дверима.
— Ненавидять нас, — констатує Анджела.
— Ну. Кажуть між собою, що ми «бандерівки». Джипсі оглядає попрасовану спідницю. Повідомляє:
— По радіо казали, що завтра хамсин [53] почнеться. От в неї голова і болить.
— Пляцок жужмом, — бурмоче Анджела.
— Ма? [54]
— Так, нічого.
— А мені уві сні школа наснилась.
— Школа? Щасливе дитинство, кен, мала?
— Так собі дитинство. Як у всіх простих радянських дітей. Але, ніде правди діти, було трохи приколів по малолєтці.
— Розкажи.
— Знаєш, який найбільший у моєму житті був конфуз? Це у школі сталось, в десятому класі. В мене були дві дуже класні подружки: Ірка і Янка. Ми такі були затяті колежанки-партизанки, що ладні були одна за одну будь-кого загризти. І гризли таки часом, бувало. Пацани нас боялись, навіть вуличні такі фраєра, кримінальники. У Янки батько у прокуратурі працював, крута родина… Так от, розказую, наприкінці десятого класу (спекотний був тоді дуже день, середина травня, наука до голови не лізла) ми втікли з першого уроку до парку, випили там дві пляшки пива, поговорили про траханину. А потім, від голови дурної, вирішили піти назад у школу без трусів. Стягли їх з себе там, у парку. А ми всі тоді ходили у переробленій шкільній формі — у таких супермініспідницях, трошки плісе, ну зовсім трошки. Пішли аж на третій урок, такі веселі-веселі. На перерві зайшли до класу, а там прибирають, вікна відкриті, протяг страшнючий. В Ірки спідниця задерлась, всі все побачили. Так вона, паскуда, щоб не самій-одній пропадати, позадирала нам з Янкою спідниці теж. Ну ми її бити почали, шнобель розбили на пляцок. Ледве нас розтягнули. Батьків до школи! Ганьба! Скільки пройшло часу, а як згадаю, вуха червоніють, гарячими стають.
— У вас була якась вар'яцька школа.
— Стрьомна школа. Бандитська. Діти з заводського містечка вчились. Нащадки переможного пролетаріату.
— Мене б за таке батько вбив би. Наша фамілія ведеться від католицьких ксьондзів. Діда мого до Казахстану засилали.
— А ти тепер на храмовій Біблії ворожиш, ніби якась прилошена вівця. Нєхарашо.
— Знаю, що роблю. Не вчи мене, Джипсеня.
— Беседер [55].
— А я колись бачила дійсно катастрофічний конфуз, — каже Анджела. — У Симферопольському цирку, у вісімдесят шостому. Тоді з моїм першим чоловіком (він був військовим льотчиком, підполковником, я тобі казала) ми жили в Криму, у «поштовій скриньці». Офіцерським дружинам командування давало абонемент до цирку. Там слонів показували дресированих. Коли вони тільки на арену повиходили, видно було, що черева в них якісь роздуті. Як цистерни, отакі пуза!… А потім вони потроху почали пердіти. Відчутно так. Всі так реготали… А потім там номер такий був: слони повилазили на великі такі барабани, стали на задні ноги і задерли догори хоботи. Всі три слоняри. А дресирувальник між ними стоїть, під хвостами, «оле!» кричить чи щось таке. І тут уся трійця хоботата почала дристати на нього — то видовище було, мала, — всі гроші! Такий жухнув сморід, що ми затисли носи і мерщій з того цирку…
— Напевне, звірів чимось нагодували перед виступом. Подляну зробили дресирувальникові.
— Напевне. Там, у цирку, свої інтриги…
— І свої обіззяни. Жінки сміються.
— Не розповідайте, мамцьо, мені такі жахи, — крізь сміх каже Джипсі. — Я з дитинства на такі речі психозлива. Як одного разу подивилася фільм «Чужий», так потім не могла на вагітних дивитись: увесь час здавалося, що з животів потвори повилазять зубаті… Так що будемо робити?
— З чим?
— З нашими прибульцями.
— Станемо на задні лапки і скажемо: «Гав, гав! Ми чемні слухняні собачки. Трахайте нас, забирайте нас!»
— А якщо без гегів?
— А без гегів, мала, буде так: якщо так їм вже кортить нас, блудних овець нєщаснєнькіх, побачити й почути, нехай. Зустрінемось. Але не більше.
— Сюди їх не можна приводити, еге ж?
— Так хто ж каже їх сюди вести? До обіззян?
– А де?
— Це питаннячко…
— У Йосі є одна заникана криївочка. Він щосуботи їздить до Капернауму. Там, за містом, є церква з рожевими банями. Він там замовляє службу Божу…