Павутинка
Шрифт:
Вперше тоді я майже забув про невимовну втому, забув про незрозуміле, жалюгідне й нудне людське життя.
СВЯТО ХРИЗАНТЕМ
Увечері третього листопада дев'ятнадцятого року Мейдзі сімнадцятирічна панночка Акіко разом із своїм лисим батьком піднімалася сходами палацу Рокумейкан [49] , де сьогодні мав відбутися бал. Обабіч широких, осяяних газовими світильниками сходів тяглися три ряди хризантем з величезними, ніби штучними, пелюстками: найдальший – з червонястих, середній – з темно-жовтих і передній – із сніжно-білих разом творили величезний букет. А на верху
[49]
Рокумейкан – палац в Токіо, в якому міністр закордонних справ щороку влаштовував бал на честь імператора для японських політичних діячів і закордонних гостей.
Акіко вже давно навчилася танцювати й говорити по-французькому. Але побувати на справжньому балу їй ще ні разу в житті не щастило. Оце поталанило сьогодні вперше. Тож і не дивно, що в кареті на кожну батькову спробу порозмовляти вона відбувалася лише неуважною відповіддю. Груди розпирало, стискало якесь бентежливе почуття радісної тривоги. По дорозі до палацу Рокумейкан панночка досадливо підводила очі, але навряд чи придивлялася до рідкого світла токійських вулиць, що пропливали мимо.
Та коли вона з батьком зайшла досередини палацу, то відчула, що тривоги наче й не було. На сходах вони наздогнали двох високих китайських урядовців. Опасисті китайці, відступивши набік, пропустили їх уперед і якось приголомшено зиркнули на Акіко. Сьогоднішня Акіко – в темно-пурпуровому зграбному танцювальному платті, з елегантною блакитною стрічкою на голові, з духмяною трояндою в густому волоссі, – уособлюючи красу японської жінки в епоху Мейдзі, не могла не збентежити високих китайських урядовців з довгим, заплетеним у косицю волоссям. А тут ще й молодий японець у фраку, що квапливо спускався сходами, минаючи батька з донькою, зачудованим поглядом супроводив Акіко, а потім несамохіть поправив білу краватку і повз кущики хризантем помчав униз до виходу.
На другому поверсі біля дверей до танцювальної зали господар-граф з посивілими баками і графиня у строгій одежі епохи Луї XV врочисто зустрічали гостей. Акіко помітила, що навіть хитрувате обличчя графа, як той угледів її постать, на мить спалахнуло невинним захопленням. Приязний до людей батько, радісно всміхаючись, коротко відрекомендував доньку графові та його дружині. Серце панночки навпереміну опановував то сором, то гордість. Водночас дівчина відчула, як в очах владної графині промайнула неприязнь.
У танцювальній залі теж буяли красою хризантеми. Повсюди серед ніжних пахощів безшумними хвилями коливалися віяла, квіти, мережива жінок, що ждали своїх кавалерів. Розлучившись з батьком, Акіко й собі змішалася з купкою розкішно вдягнутих дівчат. То все були однолітки в блакитнуватих і темно-пурпурових танцювальних платтях. Вони обступили Акіко й розщебеталися, як пташенята, вихваляючи її вроду й одежу.
Але тільки-но Акіко пристала до подруг, як тут де не взявся незнайомий французький морський офіцер. Він підійшов ближче й чемно по-японському, з опущеними руками, привітався. Акіко відчула, що зашарілася. Було ясно, що означає це привітання. А тому Акіко обернулася від дівчини в блакитному вбранні, якій передала віяло. І тої ж миті француз, з легкою усмішкою, по-японському, з чудним акцентом озвався до Акіко.
– Ви не відмовитеся потанцювати?
Незабаром Акіко вже танцювала з офіцером вальс «Блакитний Дунай». Офіцер був смаглявий, вродливий, з густими вусами. Ліва рука панночки в довгій рукавичці не сягала його плеча – Акіко була занадто низька коло свого кавалера. Але досвідчений офіцер, обхідливий і ввічливий, так майстерно вів у танці, що вони легесенько кружляли серед натовпу. І коли-не-коли ще й шептав на вухо компліменти французькою мовою.
Відповідаючи на ці слова сором'язливим усміхом, Акіко кидала погляд по залі довколо себе. За людським гойдливим морем, під пурпуровою крепдешиновою запоною з гербом імператорської родини, під китайським прапором
І навіть тоді Акіко відчувала, що французький офіцер уважно слідкує за кожним її рухом. А це означало, що непризвичаєний до Японії чужоземець виявляє неабияку цікавість до того, як вона запально танцює. «Невже оця вродлива панночка живе, як лялька, в бамбуковій оселі з паперовими стінами? І їсть рис тонкими металічними паличками з невеличкої, як долоня, розмальованої квітами чашки?» – в його очах, що світилися приязною усмішкою, здавалось, можна було прочитати й такі сумніви. А дівчину це й забавляло, і підохочувало. Тому-то, як офіцер зачудованими очима інколи зиркав під ноги, розкішні, з темно-пурпурової шкіри черевички легше, вільніше плили по ковзкій підлозі.
Невдовзі офіцер, помітивши, що мила, як кошенятко, панночка, здається, притомилася, дбайливо глянув їй в очі й спитав:
– Ще будемо танцювати?
– Non, merci [50] , – затамувавши віддих, чітко відказала Акіко.
Не перестаючи вальсувати, крізь хвилі квітів і мережива офіцер просувався з Акіко до стіни, уквітчаної хризантемами в глеках. Після останнього оберту він чемно посадовив дівчинку на крісло, а сам, прибравши військової постави, випнувши груди, як і перше, щиро подякував за японським звичаєм.
[50]
Ні, дякую (франц.).
А згодом, перетанцювавши і польку, і мазурку, під руку з французьким офіцером Акіко пройшла повз три ряди хризантем – білосніжних, жовтих і червонястих – і спустилася вниз у простору залу. Тут, серед безупинної метушні людей у фраках і білих піджаках, гори м'яса й питва в срібному й кришталевому посуді, вежі сандвічів і морозива, трикутні піраміди гранатів і фіґів укривали кілька столів. Одну стіну, не вквітчану хризантемами, прикрашувала золотиста ґратка, майстерно заклечана зеленим пагінням штучного винограду. Між листям лози симетрично, як у стільнику, куп очками звисали китиці фіолетового виноградного цвіту. Під тою стіною Акіко натрапила на свого лисого батька, що з сигарою в роті стояв у гурті якихось панів, своїх однолітків. Забачивши Акіко, він тільки вдоволено кивнув головою і, обернувшись до свого товариства, запахкав сиґарою.
Разом з офіцером панночка підійшла до столу, й вони покуштували морозива. Акіко й тепер помітила, що очі кавалера від часу до часу перебігають по її руках, волоссю і блакитній стрічці на голові. Ясна річ, це її втішало. Але вмить у голові промайнуло суто жіноче недовір'я. І щоб дати це наздогад, проходячи мимо двох паній, очевидячки, німкень, з камеліями на оксамитових грудях, Акіко захоплено промовила:
– Європейки таки справді вродливі…
Зачувши ці слова, французький офіцер навдивовижу серйозно кивнув головою:
– Японки теж вродливі. А надто такі, як ви…
– Та де вже там.
– Далебі, я кажу не заради комплімента. Хоч зараз вас можна повезти до Парижа на бал. Усі були б просто приголомшені. Бо ви наче принцеса з картин Ватто [51] .
Акіко не знала, хто такий Ватто. А тому привид прекрасного минулого – імлистий ліс, жебонливий водограй і в'януче листя винограду, – що його викликали слова офіцера, мусив тут же безслідно щезнути. Але вельми кмітлива панночка, копирсаючи ложечкою в морозиві, не забула зачепитися за останню нагоду продовжити розмову:
[51]
Ж. А. Ватто (1684-1721) – французький художник, змальовував життя королівського двору.