Павутинка
Шрифт:
Там монахиня поправляла діряву мату під хворою жінкою. Навіть у тьмяному надвечірньому світлі жінка здавалася страшенно змарнілою. Та досить було одного погляду, щоб упізнати в ній панну. Чоловік хотів до неї озватися. Та вона так вразила його своїм жалюгідним виглядом, що в нього чомусь голос застряв у горлі. А вона, не здогадуючись, що він недалеко, перевернулась на дірявій маті й насилу проказала такий вірш:
В узголів'ї
Крізь шпарини
Холодний вітер дме.
Та байдуже мені –
Вже звикла.
Почувши її голос, чоловік мимоволі вимовив її ім'я. Як і слід було сподіватися, панна підвела голову. Та як тільки побачила чоловіка, тихо зойкнула й знову
Годувальниця, наче збожеволівши, кинулася до жебрака-монаха й попросила прочитати перед смертю панни хоч якусь молитву. Як і просила годувальниця, монах сів в узголів 'ї панни, але замість читати молитву, звернувся до неї такими словами:
– Смерть і відродження в раю не підвладні людині. Ревно проказуйте ім'я будди Аміди [113] .
Чоловік підтримував панну руками, і вона ледве чутно проказувала ім'я Будди. Та раптом вона злякано видивилася на стелю.
– От там вогняна колісниця!
– Не бійтеся! Моліться Будді, й на вас зійде його благодать!
Монах трохи підвищив голос. Через хвилину, ніби марячи наяву, панна промимрила:
– Бачу золотий лотос. Величезний лотос, схожий на священний балдахін.
[113]
Будда Аміда (по-санскр.-Амітабха) – володар раю.
Монах збирався щось сказати, але панна його випередила, уривчасто мовивши:
– Лотоса вже не видно. Натомість тільки вітер свище в пітьмі.
– Всією душею проказуйте ім'я Будди. Чому не проказуєте імені Будди?
Монах говорив майже сердито. Але панна, ніби конаючи, все повторювала:
– Нічого… нічого не видно. Тільки вітер… тільки холодний вітер свище в пітьмі.
Чоловік та годувальниця, ковтаючи сльози, напівголоса проказували ім'я Будди. Звісно, й монах, склавши перед собою руки, допомагав панні молитися. Серед усіх цих голосів, що змішувалися з шумом дощу, на дірявій маті панна мало-помалу переставилася на той світ.
Через кілька днів після того однієї місячної ночі обідраний монах, який закликав панну молитися, знову сидів, обхопивши коліна руками, на західній галереї перед воротами Судзакумон. По освіченій місяцем головній вулиці столиці, щось безтурботно наспівуючи, йшов самурай. Побачивши монаха, він спинився і байдуже запитав:
– Кажуть, начебто останнім часом поблизу цих воріт чути жіночий плач. Це правда?
Не піднімаючись з кам'яних плит, монах відповів одним словом:
– Послухайте.
Самурай насторожив вуха. Але, крім комашиного дзижчання, нічого не почув. Навколо в нічному повітрі плив запах сосен. Самурай спробував щось сказати, але не встиг – раптом звідкись долинув тихий жіночий стогін.
Самурай схопився за меча. Але голос, залишивши за собою тривалий відгомін, поступово стих.
– Моліться Будді!.. – Монах підняв обличчя до місяця. – Це дух безпорадної жінки, який не знає ні раю, ні пекла. Моліться Будді!
Однак самурай, не відповідаючи, вдивлявся в обличчя монаха. І нараз, ніби чимось приголомшений, простягнув до нього руки.
– Ви часом не превелебний Найкі ? Чому в такому місці ?..
Той, кого самурай назвав превелебним Найкі, до постригу Ясутане Йосісіґе, був одним із найблагочестивіших учнів превелебного Куя [114] .
УКЛІН
Ясукіті
[114]
Куя (903 -972) – відомий буддійський діяч епохи Хейан (VIII-XII ст.).
Цю панночку Ясукіті вперше побачив на станції електрички в курортній місцевості, де тоді проживав, – точніше, на пероні. Як правило, в будь-яку погоду – чи то в дощ, чи вітер – він виїжджав зранку восьмигодинним поїздом, що йшов з Токіо, а ввечері, о четвертій двадцять, повертався додому. Зараз не важливо знати, чому він це робив. Та коли щодня сідав на електричку, то мимоволі зустрічав знайомі обличчя. Одне з них належало цій панночці. Однак Ясукіті добре пам'ятає, що не бачив її ні разу пополудні, принаймні після свята «Семи трав» [115] й приблизно до двадцятих чисел березня. А ранковим поїздом на Токіо, яким користувалася панночка, йому їздити не доводилося.
[115]
Свято «Семи трав» припадало на 7 січня.
Панночка мала років шістнадцять-сімнадцять. На ній завжди був сріблясто-сірий європейський костюм і такий же капелюшок. Невисокого зросту, вона здавалася стрункою. Особливо завдяки черевичкам на високих каблуках і ногам у сріблясто-сірих панчохах, що робили її схожою на лань. Але її не можна було назвати красунею. Однак серед героїнь сучасних романів ні на Заході, ні на Сході Ясукіті не зустрічав бездоганних красунь. Описуючи жінок, письменники здебільшого застерігали: «Вона не була красунею, але…» – так, наче визнання досконалої краси підривало гідність сучасної людини. А тому і Ясукіті, згадуючи про панночку, робив таке ж застереження. Отже, повторимося: її не можна було назвати красунею. Однак вона привертала до себе увагу своїм приязним круглим обличчям з ледь-ледь кирпатим носиком.
Ясукіті бачив, як панночка стоїть, задумавшись, у галасливій юрбі, як віддалік від людей сидить на лавочці й читає журнал або як походжає по краю довгого перону. Він не пам'ятає, щоб відчував тоді, як це описано в любовних романах, щось подібне до сердечного трепету. Просто він відзначав для себе: «Ось і вона» – так, наче побачив знайоме обличчя командувача військово-морським округом або кішку в крамниці. Інакше кажучи, відчував до неї таку ж симпатію, як до будь-якого знайомого обличчя. А тому, коли іноді не зустрічав її на пероні, відчував щось схоже на розчарування. Ні, це не було просто тільки щось схоже на розчарування, а скоріше відчуття втрати – як тоді, коли кілька днів тому пропала кішка з крамниці. Навіть якби, скажімо, командувач військово-морським округом раптом помер або щось інше з ним сталося, і тоді Ясукіті менше непокоївся б.