Павутинка
Шрифт:
Були також інші внутрішні перешкоди. Якраз серед літа з постійної перевтоми в середульшого сина наче розум відібрало: часто можна було спостерігати, як він закидає розкопаний ставок, як на місці викорчуваної сосни садить іншу. Та найбільше хлопця розсердило, що дядько порубав на пакілля вербу над ставком. «Ви ж нещодавно її посадили», – Реніті пильно глянув дядькові в очі. «Невже? Я зовсім не тямлю, що роблю». Середульший син втупився засмученим поглядом у залитий сонячним блиском ставок.
Однак восени серед буйної трави й кущів уже проступили нечіткі обриси саду. Звісно, не можна було порівнювати його з давнім садом. Адже «Хатина перелітного журавля» завалилася, а водоспад пересох.
Гарячка ні на день не спадала, в суглобах боліло. «Ти занадто старався», – безперестанно дорікала мати, сидячи в головах у хворого. Однак середульший син почувався щасливим. Звісно, дещо годилося б переробити. Та що ж тут удієш? Принаймні не марно попрацював. Він був задоволений. Десятирічна каторжна робота навчила його коритися долі, а покора допомогла йому.
Наприкінці осені непомітно для рідних середульший син упокоївся. Реніті перший побачив, що дядько вмер. Зойкнувши, він побіг терасою до флігеля, і вмить уся родина зібралася навколо покійного. «Подивіться. Брат ніби всміхається, – молодший син обернувся до матері. – О, сьогодні дверцята божника відчинені», – додав він, перевівши погляд на божник.
По смерті дядька Реніті часто наодинці сидів у «Павільйоні очищення душі», збентеженим поглядом озираючи осінній ставок і дерева…
То був сад старовинної родини Накамура, господарів заїзду для вельможних гостей. Вернувшись у свій первісний стан, сад проіснував ще з десять років і був зруйнований разом з будинком. На його місці збудували залізничну станцію, перед нею ресторанчик.
З родини Накамура не зосталося нікого: стара мати давно вмерла, наймолодший син, зазнавши банкрутства, подався в Осаку.
Щодня через станцію проїжджали поїзди. У приміщенні станції край столу сидів молодий начальник. У вільну від роботи часинку він поглядав на блакитні гори й розмовляв з тутешнім службовцем станції. Правда, у тій розмові ані разу не згадувалось про родину Накамура. Тим паче ніхто навіть не думав, що тут колись був штучний пагорб і стояли альтанки.
А в той час Реніті стояв за мольбертом у студії європейського живопису в токійському кварталі Акасака. Вся атмосфера студії – світле горішнє вікно, запах олійних фарб, натурниця із зачіскою момоваре [107] – не мала жодного зв'язку з його рідним домом. Однак, водячи пензлем по полотнині, він часто бачив перед собою зажурене обличчя старої людини. Те обличчя всміхалося і так озивалося до нього, втомленого безперервною працею: «Змалечку ти помагав мені в роботі. А тепер я допоможу тобі…»
[107]
Момоваре – святкова дівоча зачіска.
Ще й нині Реніті живе у злиднях, але щодня малює олійними фарбами. Про наймолодшого ж сина нема ні слуху ні духу.
ПАННА РОКУНОМІЯ
Батько панни Рокуномії походив із знатного роду – його мати була дочкою колишнього імператора. Та, будучи людиною старосвітських поглядів, відсталою від часу, він не піднявся по службовій драбині вище від хьобунотайфу [108] .
[108]
Хьобунотайфу – заступник начальника управління військового відомства імператорського двору.
Батьки берегли її як зіницю ока. Однак, також за старим звичаєм, самі не шукали для неї нареченого, а тільки нетерпляче ждали, що хтось до неї засватається. Як і навчали батько й мати, панна проводила свої дні статечно й скромно. То було існування без будь-якого горя, але й без будь-якої радості. Та необізнана з життям, вона не відчувала особливого незадоволення. «Аби тільки батько з матір'ю були здорові!» – думала панна.
Сакури, що звисали над старим ставком, рік за роком скупо вкривалися цвітом. А тим часом краса панни, досягши зрілості, почала мало-помалу блякнути. Батько, її опора, що вже здавна приохотився до саке, раптом помер. А через півроку від безперервного тужіння за непоправною втратою вслід за ним на той світ пішла й мати. Панна не стільки засмутилась, як розгубилася. Бо в неї, пещеної батьком і матір'ю дитини, крім годувальниці, насправді не залишилося на світі жодної близької людини.
Годувальниця ревно, не шкодуючи сил, працювала заради панни. Але успадковані з роду в рід перламутрова скринька та срібна курильниця непомітно одна за одною зникли з дому. Водночас почали звільнятися з роботи слуги й служниці. І панні поступово ставало ясно, що таке життєві труднощі. Та от як собі зарадити – це було їй не під силу. В порожніх покоях, як і колись, вона віддавалася своїм одноманітним розвагам – грала на кото [109] й складала танка [110] .
[109]
Кото – тринадцятиструнний музичний інструмент.
[110]
Танка – класичний японський вірш.
Та от одного осіннього вечора годувальниця підійшла до панни й неквапливо сказала:
– Племінник-монах доручив мені передати, що якийсь благородний добродій, попередній правитель провінції Там-ба, хотів би з вами зустрітися. Оскільки він гарної зовнішності, з добрим серцем, а його батько близький до придворної знаті, то чи не погодилися б ви з ним побачитися? Гадаю, це було б трохи краще, ніж жити в такій скруті.
Панна тихо захлипала. Віддатися тому чоловікові – все одно що продати своє тіло заради того, щоб врятуватися від злиднів. Ясна річ, вона знала, що на світі й таке трапляється часто. Та коли це торкнулося її самої, її журба була ні з чим незрівнянна. І, сидячи незворушно перед годувальницею, панна під шум вітру між листям пуерарії довго прикривала обличчя рукавом кімоно.
Та все-таки вона мимоволі почала щоночі зустрічатися з цим чоловіком. Як і казала годувальниця, він був добросердечним. Як і годилося, з благородними рисами обличчя. А крім того, майже всім було зрозуміло, що зачарований красою панни, він забув про все на світі. Звичайно, й панна не відчувала до нього неприязні. Іноді навіть думала про нього як про свою надійну опору. Та коли, засліплена світильником, лежала з ним уночі за ширмою з метеликами та птахами, не відчувала радості.