Павутинка
Шрифт:
Зненацька, – таки справді зненацька, – розглядаючи за вітриною книгарні зібрання Ван-Ґоґових картин, він збагнув, що таке картина. Ясна річ, то були лише репродукції. Але вони вразили його яскравими барвами природи.
Захоплений картиною, він бачив перед собою тільки звивисте гілля дерев й округлі жіночі щоки.
Восени, одного дощового дня надвечір він проходив у передмісті попід залізничним віадуком. Унизу, під насипом, на другому кінці віадука стояла підвода. Проходячи мимо, він раптом відчув, ніби хтось раніше тут проходив.
Вимоклий, він брів асфальтом. А дощ таки добряче припустив. У повітрі, виповненому дощовими краплями, він відчував запах прогумованого макінтоша.
Несподівано перед собою на електричному дроті він побачив лілові іскри. Вони якось дивно його зворушили. У кишені піджака стирчав рукопис, що його мали опублікувати друзі у своєму часописі.
Чалапаючи по дощу, він ще раз озирнувся на електричний дріт, що безперестанно випромінював навколо себе колючі іскрини. У людському житті він не бачив нічого, чого б душа прагла. А от ті лілові іскри, шалені спалахи в повітрі, – щоб їх спіймати, він ладен був і життям важити.
На великих пальцях трупів були прив'язані дротиком таблички з прізвищами й віком. Його приятель зігнувся над одним із них і, майстерно орудуючи скальпелем, почав здирати шкіру з обличчя. Під нею прослався ніжно-жовтий шар сала.
Він розглядав цього трупа. Той досвід, безперечно, знадобився йому для оповідання з давньоісторичним тлом [143] . Від мерця відгонило неприємним духом гнилого абрикоса. Насупивши брови, приятель зосереджено орудував скальпелем.
[143]
Ідеться про оповідання «Расьомон».
– Тепер і трупів не вистачає, – проказав товариш. І вмить йому на думку сплила відповідь: «Якби мені бракувало трупів, я без жодного лихого наміру вдався б до вбивства». Звісно, та відповідь лишилася невисловлена.
Він сидів під розлогим дубом і читав учителеву книжку. Жоден листок на дереві не шелестів у промінні осіннього сонця. Він читав, а йому ввижалося, ніби високо в небі непорушно повисла скляна шалька терезів.
[144]
Ідеться про Нацуме Сосекі (1867-1916), класика новочасної японської літератури.
Потім настав світанок. Він стояв на розі вулиці й споглядав широку торговицю. Люди й вози забарвилися темним пурпуром. Запаливши цигарку, він спокійно рушив углиб торговиці. Несподівано худющий пес загавкав на нього. Та він його не злякався, а навіть полюбив.
Посеред
Тоді йому було двадцять п'ять, того березня він познайомився з учителем.
Усередині підводного човна – напівтемрява. Затиснутий звідусіль розмаїтою машинерією, він удивлявся у маленьке скельце перископа. У тому скельці яскраво відбивався військовий порт.
– Он там, здається, видніє «Крицевий», – пояснив йому морський офіцер.
Спостерігаючи через чотирикутну лінзу маленький військовий корабель, він раптом чогось пригадав селеру. Ту, що злегка пахне на порції біфштекса за тридцять сенів.
Щойно перестав дощ. Він ішов крізь вітер уздовж нової станційної платформи. Небо ще облягали хмари. По той бік платформи кілька чорноробів улад гупали кирками й про щось уголос співали, а вітер рвучко розкидав їхню пісню і його почуття. Затиснувши в губах запалену цигарку, він відчував у серці щемливу, як радість, печаль. З кишені його пальта виглядала телеграма: «Вчитель тяжко хворий».
З-за гори Мацуяма, звиваючись гадюкою, виповз ранковий восьмигодинний поїзд на Токіо. Над ним слався легенький димок.
Наступного дня, після весілля, він дорікнув дружині: «Якщо ти так тринькатимеш гроші, то ми опинимось у скруті». Власне, він не хотів цього казати, але так його напоумила тітка. Ясна річ, дружина попросила вибачення і в тітки, і в нього. Перед глечиком з жовтими нарцисами, що їх вона купила для нього.
Вони жили тихомирно. Під широкою тінню розлогого бананового дерева. Бо їхня оселя була у містечку над морем, на відстані одної години поїздом від Токіо.
Вмостившись на подушечці скептицизму, що пахла виноградним листям, він читав Анатоля Франса. Та невтямки йому було, що в тій подушці заховався кентавр.
У повітрі, напоєному духом водоростей, пурхав метелик. Лише на мить він відчув на спраглих губах дотик його крилець. Минуло чимало років, а пилок з тих крилець ще й досі зблискує на його губах.
Піднімаючись сходами готелю, він випадково стрівся з нею. Навіть удень її обличчя, здавалось, осявав місяць. Озирнувшись їй услід (вони анітрохи не зналися), він відчув не знаний досі смуток…
Від Анатоля Франса він перейшов до філософів вісімнадцятого століття. Та до Руссо не дійшов. Мабуть, тому, що наполовину, – своєю запальністю, – він скидався на нього.
Холодним розумом він став близько до філософа, автора «Кандіда».