Павутинка
Шрифт:
«Чи люблю я цю жінку? – запитав він себе. – Все ще люблю».
Навіть його, що так пильно слідкував за своїми думками, ця відповідь здивувала.
Він ходив по згарищу. В повітрі пахло перестиглими абрикосами. «Дивно, трупи під спекотливим сонцем навіть не смердять», – подумав він, злегка принюхуючись до того запаху. Та дійшовши до ставка, заваленого мерцями, він відкрив собі, що слово «жахіття» – анітрохи не перебільшення для такого видовища. Та найдужче вразили його
[147]
Землетрус в Токіо й п'ятьох суміжних префектурах 1 вересня 1923 р., коли тільки в столиці загинуло 70 тис. людей.
«Краще б усі загинули», – стоячи на згарищі, подумав він.
Між ним і зведеним братом часто доходило до бійки. Через нього брат легко зазнавав кривди. Водночас і він через брата позбавлявся волі. Батьки завжди казали братові: «Наслідуй його». Йому самому ті слова – що лещата на руки. Схопивши один одного за поперек, вони борюкалися, аж поки не котилися під ґанок. У саду біля ґанку буяв індійський бузок – він ще й нині це пам'ятає. Під захмареним небом його віття палахкотіло червоним цвітом.
З вікна Вольтерової оселі він позирав на високу гору. Над закрижанілим гірським верхів'ям навіть не було видно яструба. Лише гірською стежкою угору вперто піднімався приземкуватий росіянин.
Як у Вольтеровім будинку споночіло, при яскравій лампі він сів писати тенденційний вірш, пригадуючи собі постать росіянина, що брався вгору.
Найревніш ти Божу заповідь обороняєш, Та частіш за всіх її ламаєш. Ти найбільш народ кохаєш, Та найбільш його під себе підгинаєш. Ти найдужче прагнеш ідеалу, Та за будні ти не забуваєш. Ти у нас, на Сході, народився, Ти цвітом пахнеш польовим, Ти – електровоз.Чомусь у тридцять років він уподобав собі пустир. Там валялася замшіла цегла й уламки черепиці. Та в його очах той краєвид нічим не різнився від Сезанового.
Несподівано йому пригадалася пристрасть, що полонила його душу сім років тому, і він відкрив, що тоді не помічав барв.
Він вирішив жити бурхливим життям і до смерті не каятися. Однак жив сумирно в своїх названих батьків і тітки. І це роздвоювало його почуття. Уздрівши в крамниці готового вбрання манекен, він подумав, що й сам дуже скидається на нього. А друге, підсвідоме «я» уже давно вкладало те почуття у нове оповідання.
Разом із одним студентом він проходив галявиною, порослою сусукі.
– У вас, здається, ще досить жадоби до життя, правда?
– Атож, та й у вас не менше.
– Е, ні. У мене
То була щира правда. Бо й справді, якось непомітно він утратив охоту до життя.
– Але ж бажання писати – це жадоба до життя.
Він промовчав. Зненацька над червоними остюками сусукі вигулькнув вулкан. До того вулкана він почував щось схоже на заздрість. Хоч і не міг збагнути чому…
Він випадково стрівся з жінкою, яка талантом могла з ним позмагатися. Та він написав вірш «Надлюдина» й уник небезпеки. Серце болісно щеміло – так болить дереву, коли з нього обсипається блискуча крижана кірочка.
За вітром покотилась суґеґаса [148] , Щось упало на курну дорогу… Навіщо жаліти за іменем своїм? Оплакувать твоє лиш ім'я треба…
[148]
Суґеґаса – схожий на парасольку плетений бриль.
В одному готелі на балконі, вкритому пагінням дикого винограду, він малював на втіху хлопцеві, синові доньки божевільного, що з нею розлучився сім років тому.
Запаливши цигарку, донька божевільного споглядала їхню забаву. На серці йому каменем лежав якийсь тягар, а він усе малював і малював поїзди, літаки. На щастя, хлоп'я не доводилося йому сином. Однак слухати, як хлопчина називає його «дядечком», йому було нестерпно.
Згодом, як хлопець кудись подався, донька божевільного, попихкуючи цигаркою, влесливо почала:
– А хіба хлопець не схожий на тебе?
– Ні, не схожий. По-перше…
– Але ж недарма кажуть, що і в материнському лоні на дитя можна впливати.
Він мовчки відвернувся. А десь глибоко в душі зародилась звіряча жадоба її задушити.
Він сидів у кутку кав'ярні й розмовляв з товаришем. Його приятель, ласуючи печеним яблуком, говорив про погоду. В їхній розмові він швидко виявив суперечності.
– Ти ще не одружився?
– Ні. Думаю оженитися наступного місяця.
Він мимохіть замовк. У дзеркалах на стіні відбилося безліч таких, як він. Від того у нього аж мороз пішов поза шкірою.
– Чому ти нападаєш на теперішню соціальну систему?
– Бо бачу зло, породжене капіталізмом.
– Зло ? А я гадав, що ти не помічаєш відміни між добром і злом. А як же тоді твоє життя?..
Так розмовляв він з ангелом у новенькому циліндрі.
Його мучило безсоння. І він почав слабнути. Кілька лікарів ставили йому різні діагнози: кислотний катар, кишкову атонію, сухий плеврит, неврастенію, хронічний кон'юнктивіт, мозкове виснаження…
Та він знав причину своєї хвороби. Соромлячись себе, він боявся. Боявся суспільства, що зневажало його!
Якось пополудні, коли небо облягали олов'яні хмари, віщуючи снігопад, він сидів у кутку кав'ярні, затиснувши між губами запалену цигарку, і прислухався до музики, що линула з патефона навпроти. Звуки музики на диво глибоко просотувалися у душу. А коли патефон перестав грати, він підійшов й оглянув наліпку на пластинці: