Печера

Дяченко Марина и Сергей

Жодна душа не знає, що під час роботи над виставою на Рамана напосіли незбагненні страхи. Він боявся висоти, темряви, ліфта, метро… Навіть думав було про лікарську консультацію…

І все минулося на другий день після прем'єри. Того самого ранку, коли він прокинувся знаменитим.

І, залишившись таємницею для критиків, усе це, незрозуміло як, відкрилося школярці Німробець. «Найкраща ваша вистава…»

На сцені йшов напружений діалог, фінал першої дії; Раман поклав лікті на синій оксамит ложі. Внутрішній метроном підказував

йому, що дорогоцінний ритм не втрачено, – однак задоволення не було. Було роздратування.

Йому здавалося, що бездоганна машина його найкращої вистави котиться мимо, нехтуючи і партер, і гальорку, і свого власного творця.

* * *

Простір Печери бачився йому в постійному русі – пульсуючі судини переходів, що переганяють по ярусах тепле життя. Він рухався, перетікаючи з коридору в коридор, пропускаючи крізь себе сотні запахів, непомильно розпізнаючи сліди на соковитому, недавно прим'ятому моху.

Минали довгі ночі стримування, і хтозна, скільки порожніх ночей у нього ще попереду, – проте сьогодні, він відчував, нарешті пощастить.

Сьогодні він уполює.

Від водопою піднімалися дві царни. Він бачив їх мовби очима: самичка й самець, немолоді, налякані близькою присутністю хижака; ніщо не підтверджувало цієї присутності, ні рух, ні звук, царни відчували його самою тільки інтуїцією…

Він смикнув ніздрями. Царни пахли страхом – від цього запаху в нього звичайно туманилася свідомість. Причаїтись і метнутися; доганяти, відчуваючи, як грузне в секундах приречена жертва – і як той самий, подрібнений на миті час стікає по твердій сааговій шкурі, не завдаючи шкоди, не встигаючи вдержати…

Білий спалах у мозку. Сп'яніння; повалити в зарості коричневого моху, тримати за горло, поки триває агонія, тримати, тримати…

Інше відчуття, схоже на раптову нудоту, остудило його вже сформований порив. Ніздрі здригнулися, наче вловивши запах дохлятини.

Царни.

Сьогодні він не бажає крові царн.

Він не знає чому, але сьогодні він полюватиме на тхолів. Тхолі не такі досконалі у своєму прагненні до порятунку, тхолі дрібні й переважно тупі, але думка про царну викликає в нього відразу. Сьогодні…

І він потік коридорами геть; минав грот, де сталактити, скрапуючи зі стелі, і сталагміти, тягнучись їм назустріч, перетворювали Печеру на велетенську подобу його власної ікластої пащі. Краса застиглого каміння не зачарувала його, бо в цю саму мить здалеку, з вологої пітьми, виразно запахло тхолем.

* * *

Лора подивилась на неї зі співчуттям.

Сьогодні на неї всі дивилися зі співчуттям – двері кабінету були заклично розчинені, і Розганяй очікував.

Паулі ніде було дітися – вона зайшла; шеф її, незвично милостивий і м'який, ширяв у сигаретному диму, наче привид.

– Сядь, Німробець.

Боїться, що від гіркої звістки я не встою на ногах, похмуро подумала Паула.

– Чого

ти так на мене дивишся, Німробець? Чи ти вважаєш, що великі сумні очі – єдине, що необхідно тележурналістові?

Паула сіла на запропонований стілець і нервово закинула ногу на ногу. Уважно її оглянувши, Розганяй криво посміхнувся:

– Ти дарма нап'яла цю спідничку. Твої голі колінця мене не розчулять.

Паула спалахнула. Міні-спідницю вона вдягла тільки тому, що сьогодні вранці Митик зіпсував її робочі джинси; звісно, пояснювати це Розганяєві було нижче Паулиної гідності.

– Отже, – Розганяй з огидою сьорбнув зі звичної кавової чашечки. – Отже, ми маємо асистентку Німробець, в активі якої очі й коліна, а в пасиві… ДЕ касети від Ковича?! Ти повинна була принести їх УЧОРА!..

Паула втягла голову в плечі.

При думці про Ковича пригадувалися чомусь не сааг, не касети й не запилена, в сонячних стовпах квартира – пригадувався тюбик помади, що валявся в щілині між цеглинками тротуару. І помада, чесно кажучи, дешева. І майже вся використана, змазана до тупого пеньочка…

Сьогодні вранці Митик узяв брусочок червоного пластиліну, розтопив на сушарці для рушників і підклав тітці на табуретку – У ту саму мить, коли занурена в думки Паула сідала за стіл. Пластилін розплющився, як червоний капелюшок сироїжки, і значна його частина залишилась на Паулиних штанях. Митик відбувся суворою доганою, штани залишилися мокнути в тазику з миючим засобом…

– Ти чуєш мене, Німробець?

Паула опустила голову. Думка про розплавлений пластилін раз у раз змінювалася думкою про саагівську сутність режисера Ковича.

– Мені дуже прикро, Німробець, але тобі доведеться робити кар'єру десь в іншому місці.

Розганяй постояв, вивчаючи її схилену голову; широко крокуючи, підійшов до захаращеного стола, висмикнув зі стосу паперів самотній, лиховісного виду аркушик.

– Розпорядження про твоє звільнення. Копію віднесеш у бухгалтерію, одержиш свої гроші і зробиш так, щоб ми більше не зустрічалися.

Паула підвела голову, Розганяй обурено вперся руками в боки:

– Плакати треба було раніше! Де касети від Ковича, де, де?! Яке ти маєш право зривати мені творчий процес, ти, істота, що самостійно й кроку не вміє ступити?! Ти не вмієш рота розкрити, не вмієш домовитися з людиною, про ініціативу я й не кажу – що з тебе візьмеш…

Паула дивилася на нього крізь набіглі сльози; Розганяй бачився то круглим і товстим, як хмара, то довгим і вузьким, як ніжка смерчу.

Тюбик помади в щілині тротуару…

Зловорожий Митик. Піймати й нам'яти вуха – тільки не хочеться сваритися зі Стефаною…

– Що ж мені тепер робити?… – запитала вона, і голос погано її слухався.

Розганяй відвернувся:

– Знайти роботу, де не треба думати головою. Де можна думати голими коліньми… Нічим тобі, Пауло, не можу допомогти. Розум не купується.