Печера
Шрифт:
– Я спішу, – повторила Паула мов заклинання.
Кович пройшовся навколо стола, де серед паперів і саморобних палітурок височіло щось прикрите білим рушником; зітхнув, зміряв Паулу запитливим поглядом, узявся за край тканини, ніби збирався відкрити пам'ятник.
Під рушником виявилася пляшка коньяку, дві вишукані скляночки і дві тарілки – одна з бутербродами, друга з цукерками. Щастить мені сьогодні, байдуже подумала Паула.
Кович мовчки відкоркував пляшку; Паула мимоволі втягла носом
– На.
Паула взяла з його рук наполовину наповнену скляночку. Відмовлятися було незручно… нешляхетно було відмовлятись. У Ковича було зараз таке нещасне лице, наче він збирався пити на власних поминках.
– Пауло… за твоє здоров'я.
Вона подумала, що за цих обставин його тост звучить двозначно. Сьорбнула, як воду, раз, удруге і втретє – і на останньому ковтку поперхнулася, закашлялась, червоніючи й струшуючи сльози, що набігли на очі.
– Скажи чесно, Пауло… – Кович помовчав, очікуючи, поки вона відкашляється. – Скажи чесно, чому тобі не подобаються «Залізні білки»?
Мені б твої проблеми, втомлено подумала Паула.
– Чому ж не подобаються? Подобаються…
Кович зітхнув:
– Добре… За що тобі подобалася «Дівчинка…»?
Коньяк вільно розливався всередині Паули, зігріваючи й розслаблюючи, знімаючи стрес; скільки їх було, тих стресів, за сьогоднішній довгий день?!
– «Дівчинка…» – вона поглядом пошукала, де сісти, й опустилася на низьку м'яку лавочку. – Я її дивилася разів дванадцять… У першому складі – тричі, решту в другому…
Кович напружився:
– Чому?
– Тому, що та вистава була вільніша, – Паула дивилась у відкриту кватирку, туди, де горіли в прямокутній рамочці дві гострі весняні зірки. – Як ланцюг… усі ланки вільні, а тримають міцно. Чи так чи так його повертай, він залишиться ланцюгом… Не порветься… І приведе, куди треба… Залізна палиця – теж непогано, але вона… некрасива… палиця та й годі. Вона не танцює…
– А ланцюг танцює?
Паула роззирнулась у пошуках свого дипломата. А, так, сьогодні вона взяла сумку… Бо Митик…
Кович сидів навпроти. На підлозі, схрестивши ноги, поставивши перед собою тарілку з бутербродами, гублячи масляні крихти в складки м'ятих штанів:
– То «Дівчинка й ворони» – це ланцюг? А «Залізні білки» всього-на-всього палиця? А ти знаєш, що «Білки» удесятеро розумніші… глибші… досконаліші? Що це не я придумав, це сотні розумних людей…
– То й добре, – сказала Паула втомлено. Хвилинні чари від алкоголю минули – вона втомилася, не було сили ні сперечатися, ні думати, ні боятися, ш дедалі дужче хотілося спати.
– Каву питимеш? – запитав Кович пошепки.
Паула стрепенулася. Чашечка міцної кави була
– Пауло… знаєш, я весь час у шоці. Відучора…
Кович стояв тепер над столом – нахилившись над увімкненим у розетку кавником, ніби прагнучи допомогти йому власним теплом.
Він у шоці, подумала Паула, витягаючи червону цукерку з купи зелених. Він у шоці, чуєте?… Він, здоровий ікластий сааг, у шоці. А я нічого – з Тританом ось познайомилася…
– Що ми можемо змінити? – спитала вона меланхолійно.
Кавник нарешті закипів і забулькав; Кович звідкись дістав дві чашечки й бляшанку кави.
Скільки я цієї гидоти сьогодні випила, подумала Паула з відразою. Цілий день кава, кава, кава…
Кович знайшов у шафі одну чайну ложку. Порився в шухляді стола і знайшов другу.
– Пауло… Скажи чесно – як це тобі вдається?
– Що? – запитала Паула після паузи. Вона справді не зрозуміла.
Кович побарабанив пальцями по столу:
– Тобі щастить? Так? Це просто везіння, удача, тобі щастить, так, Пауло?…
«Зразок яскраво виявленої антивіктимної поведінки», – сухо сказав у Паулиній голові чужий, туманно знайомий голос.
– Власне кажучи, – сказала вона, дивлячись у чашку, – мені переважно щастить, як потопельнику. То на масло сяду, то автобуса довго немає… А недавно пацюки дроти перегризли…
Кович знову сів на підлогу – прямо перед Паулою:
– Ти розумієш, ЩО сталося? Та, Пауло?…
Паула помовчала. Гмукнула й прогугнявила голосом противної дикторки:
– «Сон її був глибокий, і померла вона природною смертю!»
Воістину, недовге спілкування з Тританом пішло їй на користь. Вона стала простіше ставитись до деяких понять.
Кович, утім, з Тританом не спілкувався; він смикнувся, як від удару:
– Ти не могла б…
– Вибачте, – сказала Паула, злякана власним цинізмом. – Я не хотіла, чесно… Це… я теж, розумієте, трохи сама не своя…
– Ми з тобою обоє ненормальні, – сказав Кович з гіркотою.
Якийсь час вони думали кожне про своє, потім Кович підняв голову:
– Пауло… А та машина, вчорашня – теж пощастило?…
Паула дивилася на нього, не розуміючи. При слові «машина» пригадувався лімузин, у який її посадив сьогодні Тритан… і ще чомусь тюбик помади в щілині тротуару.
– Яка машина?
Очі в Ковича округлились, вона чомусь злякалася:
– То яка ж машина?…
Кович заговорив, повільно й чітко, ніби тлумачив роль нетямущій актрисі; і з тим, як розвивалася його розповідь, з Паулиної голови вивітрювались і сьогоднішній день, і втома, і рештки сп'яніння. Долоні змокли – так, що їх доводилося раз у раз витирати об коліна.