Печера
Шрифт:
– Я не знаю, – Maxi зітхнула. – Навіщо вони, ті звідтіляки, взагалі тоді потрібні?
– Краще поспимо, – він підмостив під голову драну торбу. – Зараз виспимося – вночі підемо…
– Уночі… – сказала Maxi злякано. – Тут, у горах… Уночі…
– Не бійся, – сказав він невпевнено.
Пісок на сонці здавався вогненно-білим. Тінь, у якій ховалися мандрівці, здавалася чорною мов ніч.
– Ми все одно не дійдемо, – сказала Maxi байдуже. – Тут пости… тут щілини, гірські князівства, облави на волоцюг, на чужинців і на звідтіляків… Танкі, а правда, що ТАМ
– Так, – сказав він не замислюючись. – Там дуже добре, Maxi. Там люди не вбивають людей…
– Чому ж ти прийшов СЮДИ?
Він не відповів.
– Може, ти не хотів сюди йти? – і далі випитувала дівчинка. – Може, тебе послали?
– Хто ж мене міг проти моєї волі послати?
Maxi здивувалася:
– Хіба нема кому?
Тінь пересунулася; мандрівець підтяг торбу на нове місце й знову ліг, простягши ноги.
– Танкі… Це твоє справжнє ім'я?
– Майже.
– А скільки тобі років, Танкі?
Він мовчав.
– Ну, вісімнадцять хоч є? – вона була дуже серйозна, неначе од відповіді на це питання залежало щось важливе.
– Ми дійдемо, – сказав він крізь зуби.
Maxi зітхнула – втомлено, по-дорослому.
Гриміли цикади. На схилі далекої гори здіймала куряву ледь помітна звідси бричка; мандрівець звівся на лікті. Придивився, примруживши очі.
– Вони не думали, що звідтіляки бувають такі молоді, – сказала Maxi, вдивляючись удалечінь. – Інакше б вони подумали на тебе… І не займали б мого тата.
Мандрівець мовчав.)
Паула поверталася в сутінках.
Ішла, низько похиливши голову, погойдуючи важким дипломатом; уже вкотре за кілька днів вона була якась спантеличена. Наче й чекала дзвінка, а тепер і не рада, бо її зустріч з Тританом відбудеться не в ресторанчику «Ніч», а в ще одному кабінеті з хромом і нікелем, із зуболікарськими кріслами, сенсорами та іншим непотребом…
Туди-сюди літали різнобарвні машини; Паула з подивом усвідомила, що йде по найдальшій од них траєкторії – краєм газону і тротуару. І шкірою відчуває, коли хтось із безтурботних водіїв перевищує швидкість.
Дивно.
З тієї самої миті, коли Кович розповів їй про якусь сіру машину, що нібито жадала її крові… З тієї самої миті Паулу не покидало відчуття, що з неї постійно знущаються.
Ось і тепер…
Вона здригнулась і відірвала очі від асфальту.
Посеред тротуару стояли двері в добротній рамі. Широко відчинені, оббиті дерматином двері; мідна табличка так і проголошувала: «Відчинено». Паула сповільнила крок.
Повз двері ходили люди. Хтось здивовано спинявся, хтось ковзав байдужим поглядом, хтось узагалі не помічав; якась бабуся перейшла на другий бік вулиці, а двоє хлопців-підлітків гордовито пройшлися крізь двері туди-сюди. Потім розвага їм набридла; вони подалися геть і, очевидно, відразу забули про химери міського дизайну.
Паула зупинилась.
Ніхто з перехожих не брав безглуздих дверей надто близько до серця; Паула почувалася нещасною відступницею. Ніби чиясь безневинна витівка – ще одна ланка в тоскному ланцюзі дурнуватих збігів.
Можливо,
«Відчинено»…
Паула зціпила зуби. Хотіла обійти двері, але передумала, злісно пирхнула, підійшла і захряснула оббите дерматином полотно – з грюком, як після скандалу. От, виявляється, як це – «грюкнути дверима»…
Здивовано озирнулися перехожі. Озирнулися, знизали плечима, подались у своїх справах.
Раман чудово розумів наслідки підписання наказу. І навіть бажав цього – бурі, скандалу. Нехай напишуть у газету. Нехай поскаржаться в Управління. Нехай хоч голодовку оголосять…
І спочатку події так і розвивалися – до скандалу; чутка про звільнення одразу п'ятьох акторів пролетіла по театру, мов пожежа, і Кович не без утіхи спостерігав за шаленою жестикуляцією групи курців на лаві коло службового входу.
Потім прийшла делегація – представники акторського цеху, всього четверо. Старіюча примадонна, що колись дружила з його колишньою дружиною. Молодий і перспективний хлопець – от дурний, навіщо він у це вліз?… Провідний актор театру, що віддавна мав з Раманом натягнуті стосунки, очолював опозицію – якщо цю жалюгідну жменьку невдоволених можна було назвати опозицією… І ще один, сумлінний служака других ролей і епізодів – Раман його в глибині душі поважав. Можливо, тому, що той анітрохи не боявся головрежа. Ніколи.
Усі вони прийшли й сіли на м'якій лавочці, як учні; власне, для цього Раман і тримав лавочку. Примадонна нервувалася; молодий актор метав очима блискавки – через молодий вік він плутав сцену з життям і тому сам собі здавався безкомпромісним героєм, борцем за справедливість; ще полякає, боронь боже, на знак протесту піти з трупи…
Розмови не вийшло.
Тобто спершу все йшло наче в п'єсі – провідний актор довго й логічно говорив про найкращі роки, що їх найкращі люди віддали найкращому театрові і за це одержали від найкращого театру гіркого копняка; примадонна скорботно кивала, а хлопець сопів і мовчки рвався в бій. І вирвався, і його понесло, і він почав верзти нісенітниці, щедро присмачені словами «зрада», «несправедливість», «сваволя»; Раман слухав, примружившись, і бачив, як округляються очі в інших делегатів – вони давно вже не раді були, що допустили у свої лави дурну молодь.
Хороший був хлопець, з жалем подумав Раман. Хороший би виріс актор, майстерний, сильний…
– Що ви маєте на увазі під «сваволею», Гришко?
Хлопець осікся. Звів брови:
– Якщо люди, які все життя віддали театру…
– Що ви маєте на увазі під «сваволею»?
– Та вони були тут… тридцять років тому!.. Сорок… Коли ні нас тут іще не було, ні…
Усе-таки й дурості буває межа; хлопець загнувся. Хоч, можливо, це актор на епізодах штрикнув його чимось у спину…
– …ні мене, ви хочете сказати, Гришко? Не було ні вас, ні мене?