Пеппі Довгапанчоха
Шрифт:
Пеппі довелось передихнути, і вчителька, яка вже остаточно переконалася, що Пеппі важка учениця, запропонувала дітям щось намалювати. "Тепер Пеппі напевне сидітиме тихо", — подумала вона й роздала всім папір і кольорові олівці.
— Малюйте, що хто хоче, — сказала вона, а сама сіла перевіряти зошити.
За хвилину вчителька підвела очі й глянула, як діти малюють. І побачила, що всі відклали олівці й дивляться на Пеппі, яка лежить на підлозі й захоплено малює.
— Пеппі, чому ти малюєш не на папері? — нетерпляче спитала вчителька.
—
Вчителька хвилину подумала, а тоді запропонувала:
— Може, ми краще заспіваємо? Всі діти підвелися з лавок, крім Пеппі, яка й далі лежала на підлозі.
— Співайте собі, а я відпочину, — мовила вона. — Бо від цієї науки і в коня може голова тріснути.
Вчительці нарешті урвався терпець. Вона звеліла всім дітям вийти на подвір'я, щоб можна було наодинці поговорити з Пеппі.
Коли вони залишилися самі, Пеппі підвелася з підлоги й підійшла до столу.
— Знаєш що, — сказала вона, — чи, пак, знаєте що, пані, мені було страшенно цікаво побачити, що ви тут робите. Але більше я не хочу ходити до школи. Нехай уже я залишусь без канікул. Бо тут надто багато яблук, їжаків і гадюк. У мене аж голова йде обертом. Думаю, що тебе це, пані, не засмутить?
Але вчителька сказала, що це ЇЇ дуже смутить, а найбільше смутить її те, що Пеппі не хоче добре поводитись.
— Кожну дівчинку, що так поводиться, як ти, Пеппі, відразу виганяють зі школи.
— Я погано поводилась? — здивувалася Пеппі. — А я й не знала, — зажурено додала вона.
Її не можна було не пожаліти, бо ніхто так щиро не журився, як Пеппі. Вона трохи постояла мовчки, а тоді сказала тремтячим голосом:
— Розумієш, пані, коли в тебе мама ангел, тато — негритянський король, а сама ти ціле своє життя плавала по морях, то й не знаєш до пуття, як треба поводитись у школі серед усіх цих яблук та їжаків.
Вчителька сказала, що розуміє Пеппі, більше не гнівається на неї і сподівається знов побачити її в школі, коли вона трохи підросте. Пеппі аж засяяла з радощів і сказала:
— Ти дуже добра, пані. Ось тобі подарунок від мене!
Вона витягла з кишені маленького золотого годинника й поклала на стіл. Вчителька сказала, що не може взяти такого дорогого подарунка.
— Мусиш узяти, а то я завтра знов прийду сюди і ти матимеш зі мною мороку.
З цими словами Пеппі вибігла на подвір'я й скочила на коня. Всі діти зібралися навколо, щоб погладити коня й подивитися, як Пеппі їхатиме.
— На щастя, я знаю аргентинську школу, — з почуттям переваги мовила Пеппі й поглянула на дітей. — Отуди якби ви попали! Великодні канікули там починаються через три дні після різдвяних, а коли скінчаться великодні канікули, через три дні починаються літні. Літні канікули кінчаються першого листопада, і тоді, звичайно, дітям доводиться добре попрацювати, бо
— Часом, правда, буває, що котрась аргентинська дитина сховається в шафу й нишком учить уроки, але вже їй і перепадає від мами, коли вона помітить це. Арифметики в тій школі взагалі нема, і якщо знайдеться учень, що знає, скільки буде сім додати п'ять і ненароком пробалакається про це вчительці, то вона поставить його в куток на цілий день. Читають вони тільки в п'ятницю, та й то, якщо знайдеться книжка. Але книжка ніколи не знаходиться.
— То що ж вони роблять у школі? — запитав один хлопчик.
— Їдять цукерки, — впевнено відповіла Пеппі. — Поблизу є цукеркова фабрика, і від неї проведено трубу просто в клас, тому цукерки сипляться туди весь час, і в дітей повно роботи — треба їх їсти.
— А що ж робить учителька? — запитала одна дівчинка.
— Як що, дурненька? Підбирає за дітьми папірці, — відповіла Пеппі. — Чи ти, може, думаєш, що діти самі їх підбирають? Аякже! Там діти навіть до школи самі не ходять, а посилають за себе своїх братів і сестер. — Вона помахала капелюхом і весело гукнула:- Бувайте здорові! Мене ви більше тут не побачите. Але пам'ятайте, скільки яблук мав Аксель, а то буде вам лихо! Ха-ха-ха!
І, дзвінко зареготавши, Пеппі помчала до брами, аж камінці полетіли з-під копит у коня і в класі задзвеніли шибки.
ПЕППІ СИДИТЬ НА ХВІРТЦІ Й ЗАЛАЗИТЬ У ДУПЛО
Якось теплого сонячного дня в кінці серпня Пеппі, Томмі й Анніка гралися у віллі "Хованка". Пеппі сиділа на одному стовпці хвіртки, Анніка — на другому, а Томмі вмостився на самій хвіртці. Груша, яка росла біля самої хвіртки, опускала своє віття так низько, що діти могли сидячи рвати солодкі золотисто-червоні груші. Вони ласували грушами й кидали качанчики просто на вулицю.
Вілла "Хованка" стояла на самому краю містечка, там, де вулиця переходила в шосе. Мешканці містечка дуже любили гуляти поблизу вілли, бо тут були наймальовничіші місця. Ось і тепер, саме коли діти ласували грушами, на дорозі з'явилася якась дівчинка. Побачивши їх, вона зупинилася й спитала:
— Ви часом не бачили, мій тато не йшов сюди?
— А який твій тато? — запитала Пеппі. — З блакитними очима?
— Так, — відповіла дівчинка.
— І середній на зріст, не високий і не малий?
— Так, — мовила дівчинка.
— У чорному капелюсі і в чорних черевиках?
— Так, так, — зраділа дівчинка.
— Ні, такого ми не бачили, — впевнено мовила Пеппі.
Дівчинка насупилася й мовчки пішла далі.
— Стривай! — гукнула їй услід Пеппі. — А він лисий?
— Ні, не лисий! — огризнулася дівчинка.
— Ну, то йому пощастило, — сказала Пеппі й виплюнула зернятка з рота.
Дівчинка знов рушила далі, але Пеппі ще раз гукнула:
— А вуха в нього такі довгі, що звисають на плечі?