Постріл
Шрифт:
Безглузді куплети про червінці, про те, що саме можна дістати за червінці, ідіотський гімн червінцю. Ніхто не звертає на чечітників уваги, хоч вони щосили старалися, шкода їх, і Славку шкода, і решту музикантів, змушених розважати цей набрід.
Чечітники залишили естраду. Музиканти підвелися зі своїх місць, спустилися в кімнату за естрадою…
— Мені ще відділення грати, — попередив Славка.
— Почекаю, — відповів Миша.
Він стояв біля
— Ну й пики!
— Ці пики дають привід для певних роздумів, — сказав Славка.
— Яких саме?
— Чи могли ми з тобою два роки тому думати, що буде все це?.. Нові хазяї життя.
— Точніше, хазяї своїх грошей.
— Та ще яких грошей! Зараз я тобі покажу декого з представників сучасного капіталу. Тільки не дуже витріщайся на них і не тикай пальцем.
— Постараюся, — розсміявся Миша.
— Праворуч, за другим столиком, обличчям до нас, бачиш: приземкуватий череванчик з пишною чуприною?
— Бачу.
— Цей череванчик коштує сорок тисяч.
— Як в Америці, — усміхнувся Миша. — Містер Сміт коштує сорок мільйонів доларів.
— Атож. Череванчик заробляє сорок тисяч за рік, а він усього-на-всього представник Харківського державного кондитерського тресту. Зваж, державного! Хіба в нас так багато кондитерських виробів? Їх не купують? Ні, їх купують, хапають і без цього прищика. Та цей прищик одержує десять відсотків за реалізацію — це якраз сорок тисяч — і ділиться з начальством.
— Чи ти ба, — сказав Миша, — поруч нього Красавцев.
— Хто це Красавцев?
— Начальник збуту фабрики, на якій ми проходимо виробничу практику.
— Можливо, але теж, безумовно, хабарник.
Мишу вразив жовчний тон Славки.
— Хіба ми з цим не боремося?
— Припустимо, — не став суперечити Славка. — Тепер сусідній столик, бачиш, чорновусий джигіт? Коштує тридцять тисяч, представник Азіяриби, рекламує оселедець, — а навіщо його рекламувати? Знаєш таке місто — Ачинськ?
— У Сибіру?
— Авжеж. Не на всякій карті знайдеш. Є там малесенька крамничка, торгує личаками, цвяхами, дьогтем, мотуззям, косами, серпами. Де ж ця крамничка себе рекламує? Не вгадаєш. У паризьких газетах. І за рекламу сплачено золотом. Отакечки!
— Уявляю собі радощі парижан, — засміявся Миша. — Анекдот, певно?
— Анекдот? Прочитай «Крокодил». Дивись далі: Іван Піддубний, але він не Іван Піддубний, а фірма «Дешева сукня». Поруч два джентльмени в галіфе — «Вишукана сукня»… А ще далі, в косоворотках і піджаках — це так звані кооперативи, артілі, звісно, липові, але вивіски… Вивіски найідейніші. «Своя праця», бачите, сьомгу їсть, «Колективна праця» п'є шампанське. Праця, праця, праця… Зручне слово!..
—
— Вони.
— Я знаю чоловіка, з яким вони сидять, — Валентин Валентинович Навроцький.
— Я його теж знаю, віднедавна він живе в нашому будинку.
— І вони часто тут бувають?
— Люду бачу вперше, Юра буває, Навроцький наш постійний гість.
— І скільки він коштує?
— Не знаю, загадкова фігура.
— Він усього-на-всього агент-заготівельник диткомісії.
— Це нічогісінько не означає, у всіх тут скромні титули: агент, уповноважений, власник магазину або рундука, касири, — як правило, розтратники — гуляють перед посадкою. Тут багато чого надивишся. Зворотний бік суспільства.
— Поворотний бік, а покидьки.
— Можна сказати й так, — знову не став сперечатися Славка.
— Ходімо! — сказав віолончеліст, сходячи на естраду.
— Зачекаєш? — спитав Славка.
— Зачекаю, — відказав Миша.
Заграв оркестр.
Юра й Люда підвелися й змішалися з натовпом танцюючих.
Навроцький видобув з кишені конверт, поклав на стіл, прикрив карткою меню, клацнув кришкою портсигара, розм'яв цигарку, закурив, кинув сірник у попільничку, відкинувся на спинку крісла, глибоко затягнувся й навіть не обернув голови, коли до столика підсів Красавцев.
Навроцький підсунув йому портсигар, ледь підняв картку меню. Красавцев дістав цигарку, вийняв з-під меню конверт, поклав у кишеню.
— Тут уся сума?
— Можете не перелічувати. Коли я одержу наступну партію?
На брезклому, червоному від горілки обличчі Красавцева з'явився звичайний для хабарника вираз неприступності.
— Через тиждень, не раніше, і без знижки на брак і третій сорт.
— Чому?
— Зимін має намір особисто перевірити брак і сорт, стурбований, що його дуже багато.
— З ним не можна порозумітися?
— Із старих спеців, боїться. Хотів затримати вашу партію, але я встиг відправити її.
— Я встиг відправити її, — спокійно заперечив Навроцький.
Красавцев покосився на нього.
— Якби я не попередив Панфілова…
Навроцький перепинив його.
— Якби я не встиг за півгодини завантажитися, ви попалися б на фіктивному браку й пішли під суд.
Красавцев знову покосився на нього — піжона слід осмикнути.
— Зимін вимагає документи по вашому відправленню.
— Будь ласка, з документами все гаразд, — відповів Валентин Валентинович.